Зараз ми покажемо сценку ,в основу якої ми поклали біографію Григорія Косинки. * О Боже !!! Комп’ютер, вмикайся, працюй, благаю… Завтра в мене проект по літературі, а оцінки хороша так потрібна, котра годи?Одинадцята..Що робити? Де мій підручник??? Немає … так я ж його Роксані віддала. Все завтра отримаю двійку. Мама буде лаятися .
Хм, а може викликати дух Косинки і попросити розповісти про себе, як це робили в кіно. А ну спробую. Абракадабра …абракадабра. * Хто це зробив, хто довгий мій сон перервав?? * Вибачте, я учениця морського ліцею, і мені потрібно розповісти про вашу біографію. Але комп’ютер не працює, книжки немає, Ви одна надія, благаю. * Хм… ти не перша хто це так робить. Ліцеїстам це увійшло в звичку. Так ну що ти встигла там написати? * Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут. Прадід його Павло Стрілець був чумаком, дід Григорій - кріпаком, батько Михайло - батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської кати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській біля Золотих воріт у Києві. Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писарчуком у Трипільській волосній управі. * Так.. Змалку — така вже доля всіх селянських дітей — я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи — в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа — мій перший університет. Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, — так врізались вони в пам'ять. Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство — хату й землю, — і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур — виїздили були з України навіки. Байкал, повноводна Зея, ліси несходимі, корейці, китайці і хата наша березова під стіною предковічного бору — все це до дрібниць зафіксувала моя пам'ять...Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренком — рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласиків записуй нас. * А ви поверталися до України? * І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну. Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки — двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків — цілком оволодів фахом полільниці... Восени — я знову в економії — чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, — аби не лінувався робити. * В такому ранньому віці працювати, зараз такого немає. А у вас був вільний час і чим Ви тоді займалися? * У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили — дрова грузити, цеглу на будівлі носити, "лінію" десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих — Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич — багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око — дешеву — раз, а найголовніш з малюнками.
Пам'ятаю, привіз раз батько дивну книжку — "Конотопську відьму" Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора — Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто — Квітка? "Конотопська відьма" — перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук; Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав — "хто ми та чиї ми діти"... Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость... Довго, пам'ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене "за мальчика" — копії службові переписувати. * І що, взяли Вас? * За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав'янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Я вирішив їхати на заробітки до Києва.
Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати або, наприклад, черевики від хазяїна чистити. Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам'ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою. * Невже, все життя Вас спіткало горе? * Ні, я абсолютно несподівано опинився на посаді реєстратора повітової земської управи — сидів поруч з "панянками", що їм тиждень тому, може, чистив був черевики?..
Молодість свою — оті літа красні, що ніколи вже не повернуться, — я прожив у надзвичайній матеріальній скруті, часто й густо в запеклій боротьбі за шматок хліба.Перебуваючи на службі в земстві, я за порадою одного студента почав ретельно одвідувати так звані вечірні гімназіальні курси, — склав пізніше іспити за шість класів гімназії.
Року 1920-го я вступив до Київського інституту народної освіти, дійшов до третього курсу, але закінчити інститут мені не пощастило, головним чином через матеріальну скруту...
Писати почав я року 1919-го, коли газета "Боротьба" видрукувала перше моє оповідання "На буряки", писав я свої перші твори легко: за два — три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль, — все це прийшло до мене пізніше.Мої учителі — Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко. * Велике дяку, Григорію Михайловичу, за чудову розповідь, за допомогу.
4 листопада 1934 року письменника було заарештовано. З в'язниці він писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши - прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"
15 грудня 1934 року, "виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу". Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що "більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. 17 грудня 1934 року Косинку розстріляли.