Free Essay

Kyrsova

In: English and Literature

Submitted By Orlovska
Words 39085
Pages 157
1Умовою буття людини, як людини, є людська діяльність, яка повязана з людським організмом, природніми якостями, здібностямі. Тому людина виробляє життєву програму собі сама, усвідомлюючи при цьому сою складнісьт (смертність). Все це заставляє думати, а як втаких випадках людина повина поводитись. Необхідно вибрати такі орінтири,які неприведуть в прірву в безвихідь. Таким чином, спираючись на людський життєвий досвіт, досвіт її діяльності, постає питання співвідношення людина і світ. Це привело до формування світогляду загально-широкого уявлення про своє місце в світі, своє призначення, засоби свого буття.
Світогляд-це своєрідна цілістність знання і ціностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконливості.
Світогляд виникає історично стихійно :
- інвидуальний і груповий ;
- своєї нації і народу ;
- впорядкований, структорований ;
- систематизований і несистематизований ;
- навязаний і стихійний ;
- свідомий, що формується через само вдосконалення. історично першою формою світогляду є міфологія. Але з розвитком діяльності людини свідомість стає все більш впорядкованою, структорованою, зосередженою. і філософія виникає в наслідок розпаду міфології, як результат появи нової свідомості.
Філософія є теоретична форма світогляду, яка спрямована на критичний аналіз світоглядних знань з метою збільшення ступеню їх досто-вірності.
Те що з’являється пізніше, може бути більш сутевою, ніж те що з’явилося раніше. Коли людина починає замислюватись, то вона обов’язково підходить до філософії.
Філософія не віднімає світогляд, вона з ним взаємодіє, але частобере у нього новий зміст.
2 Філософія є специфічним світоглядним знанням про найзагальніши закони об’єктивної реальнсті. У своїх змістовних характеристиках вона фундаментально визначається способом вирішення основного питання філософії, його першої (матеріалізм або ідеалізм) і другої (позиція пізнаваності світу, або агностицизм ( заперечення можливості пізнання об’єктвного світу)) сторони. Істотною для філософії є її позиція (діалектика або метафізика).
Структура гегелевсьеої філософії відображає проблематику фі- лософського світорозуміння. І охоплює в себе:
-філософію природи;
-філософію історії;
-філософію політики;
-філософію права;
-філософію моралі;
-філософію релігії;
-філософію мистецтва;
-філософію техніки.
В суспільно-історичному житті людини філософія виконує ряд функцій, серед яких основними є:
1) функція експлікації (виявлення) “універсалій” – найбільш загальних ідей, уявлень, форм досвіду на яких базується та чи інша культура або суспільно-історичне життя людей. Серед “універсалій” важливе місце займають категорії, до яких відносяться уні- версальні поняття, як буття, матерія, предмет, явище, процес, властивість, відношення, розвиток і т. п. ;
2) функція раціоналізації – приведення в логічну, понятійну форму;
3) функція систематизації – теоретичний вираз сумарних результатів людського досвіду;
4) функція творчого формування принципово нових ідей, сві- тоглядних зразків, ідеалів;
5) функція інтеграції всіх форм людського досвіду – практичного, пізнавального і цінностного.
3 Умовою буття людини, як людини, є людська діяльність, яка повязана з людським організмом, природніми якостями, здібностямі. Тому людина виробляє життєву програму собі сама, усвідомлюючи при цьому сою складнісьт (смертність). Все це заставляє думати, а як втаких випадках людина повина поводитись. Необхідно вибрати такі орінтири,які неприведуть в прірву в безвихідь. Таким чином, спираючись на людський життєвий досвіт, досвіт її діяльності, постає питання співвідношення людина і світ. Це привело до формування світогляду загально-широкого уявлення про своє місце в світі, своє призначення, засоби свого буття.
Світогляд-це своєрідна цілістність знання і ціностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконливості.
Світогляд виникає історично стихійно :
- інвидуальний і груповий ;
- своєї нації і народу ;
- впорядкований, структорований ;
- систематизований і несистематизований ;
- навязаний і стихійний ;
- свідомий, що формується через само вдосконалення. історично першою формою світогляду є міфологія. Але з розвитком діяльності людини свідомість стає все більш впорядкованою, структорованою, зосередженою. і філософія виникає в наслідок розпаду міфології, як результат появи нової свідомості.
Філософія є теоретична форма світогляду, яка спрямована на критичний аналіз світоглядних знань з метою збільшення ступеню їх досто-вірності.
Те що з’являється пізніше, може бути більш сутевою, ніж те що з’явилося раніше. Коли людина починає замислюватись, то вона обов’язково підходить до філософії.
Філософія не віднімає світогляд, вона з ним взаємодіє, але частобере у нього новий зміст.
4 На базі ведійської міфології в середині першого тисячоліття до нашої ери в Індії отримала зародження давньоіндійська філософія. Це сталося в той момент, коли людиною було здійснено перші спроби по осмисленню навколишнього світу — космічного простору, живої і неживої природи, а також себе самого. Такий прогрес став можливий в результаті, перш за все, розумової еволюції, коли людиною розумною була здійснена диференціація природи, як засобу свого проживання і поступове виділення з неї себе.
На основі цих умовиводів з’явилася здатність сприймати навколишній світ, космічний простір, як щось докорінно відмінне від нього. Людина стала робити відповідні висновки, а потім і роздумувати. Основними постулатами староіндійської філософії є переконання в тому, що життєвий цикл не обмежується одним-єдиним народженням з подальшою смертю. Вчення має три основних періоди: * ведичний; * класичний; * індуїстський.
Становлення вчення «Давньоіндійська філософія» грунтується на Ведах («знання» — в перекладі з санскриту) — релігійно-філософських трактатах. Закон Ріти — опора онтології індійської філософії, являє собою порядок і взаємозв’язок, циклічність і космічну еволюцію. Вдих і видих Брахми асоціюється з буттям і небуттям і продовжує своє існування протягом ста космічних років. Небуття після смерті триває впродовж сотні космічних років, після закінчення яких він знову відроджується.
Особливості староіндійської філософії полягають у прояві підвищеної уваги до роздумів над пізнанням трансцендентного, на відміну від західного вчення. З огляду на те, що віра полягає в вічно і циклічно оновлюється світовому процесі і не була створена історія філософії. Саме тому вчення про суспільство і естетика — дві окремі науки. Головна відмінна риса вчення «Давньоіндійська філософія» полягає в безпосередньому вивченні процесів, які відбуваються у свідомості при зіткненні з світом явищ і предметів.
Зародження філософської думки людства відбувалося в той час, коли перші держави і класові суспільства стали замінювати родові відносини. Стародавні літературні пам’ятники стали носіями деяких філософських ідей, які узагальнені в тисячолітньому досвіді людства. Причому найдревніших філософією є що бере свій початок в Індії та Китаї.
Давньоіндійська філософія. Школи
В результаті духовного перелому в розвитку країни і сформованих передумов для соціального, політичного та економічного розвитку в VI столітті до нашої ери в Індії з’являються перші держави, стрімко розвиваються продуктивні сили, у зв’язку з переходом з бронзи на залізо. Крім того, формуються товарно-грошові відносини, починається ріст наукових досліджень, з’являється критика запанувала моральних установок і уявлень. Саме ці чинники і стали основою для появи шкіл та ряду навчань, які в свою чергу поділяються на дві групи. Віддають перевагу авторитету Вед — це філософські ортодоксальні школи і не заперечують їх непогрішність — неортодоксальні школи Стародавньої Індії.
Давньоіндійська філософія. Основні ортодоксальні вчення * Веданта. У свою чергу вона утворює два напрямки: 1. Адвайта, що не визнає ніякої реальності в світі, крім Брахмана — єдиної духовної вищої сутності; 2. Вішішта-адвайта, поклоняється трьом реальностей: матерії, душі і Бога. * Міманса. Вченням визнається існування духовного і матеріального почав у всесвіті. * Санкхья. В основі — визнання у всесвіті двох першопочатків: духовного — пуруші (свідомість) і матеріального — пракріті (природа, матерія). * Ньяя. Вчення говорить про існування всесвіту, що складається з атомів. * Вайшешика. Обгрунтовано на переконанні, що світ складається з субстанцій, що володіють дією і якістю. Все існуюче поділяється на сім категорій, а саме: субстанція, спільність, дія, якість, прісущность, особливість, небуття. * Йога. Згідно з ним — основна мета людини і всіх його вчинків повинна полягати в повному звільнення від матеріального існування. Домогтися цього можна, дотримуючись йоги (споглядання) і войрагье (відчуженість і безпристрасність).
Основні неортодоксальні школи: * Джайнізм. * Буддизм. * Локаята. * 6 Історія філософської думки древнього Китаю сходить на початок першого тисячоліття до нашої ери. Накопичення досвіду і перших природно-научних (натурфилософских) знань привело до формування наївно-матеріалістичних представлень : 8-5 вв. до н.е. були висловлені окремі положення і вчення про п'ять першоелементів природи (першооснов - води, вогню, металу, дерева і землі як джерел усіх речей). Одночасно складалося вчення про дві протилежні сили (инь і ян, буквально з китайського - темне і світле, як категорії китайської філософії), дією яких пояснювалися рух і мінливість в природі. Полярні сили инь і ян символізували взаємодія світла і пітьми, чоловічого і жіночого почав в природі. Великим досягненням старокитайської філософії слід вважати постановку і розробку проблеми про "зміни і зміни" в природі. Для історії старокитайської філософії характерним є створення широких філософських схем, в яких найбільше значення надавалося поясненню моральної, етичної природи людини. Менша увага була звернена на натурфилософские (філософію природи) концепції, які характеризуються слабким залученням емпіричного (досвідченого) матеріалу і недостатнім аналізом окремих приватних проблем. * Оформлення різноманітних течій і шкіл китайської філософії відноситься до епохи Чжаньго (5-3 вв. до н. э), при якій відбуваються глибокі зміни в китайському суспільстві. Загострення політичної, ідеологічної боротьби в китайських державах знаходить віддзеркалення в боротьбі різних шкіл і напрямів древнього Китаю. Онтологія даосизму, розробка теоретико-познавательных проблем послідовниками вчення Мо-цзы, вирішення питання про співвідношення поняття і реальності школи логіків (минцзя), широке поширення вчення про полярні сили инь і ян і п'яти першоелементах природи, этико-политические положення раннього конфуціанства, розвиток школою законників - легізмом (фацзя) вчення про державу і право - усе це знайшло вираження у філософських трактатах цього періоду. У питаннях натурфілософії запекла боротьба розгорнулася навколо уявлень про дао - шлях, дэ - прояв дао, як суті віщій, ци - першоматерії, про першоелементи природи. Провідними напрямами китайської думки стали конфуціанство і даосизм. * Конфуціанство - вчення школи вчених інтелігентів (кит. жу цзя сюэ шо), що виникло в Китаї на рубежі 6-5 віків до н.е. У оригінальному найменуванні конфуціанства (жу) відсутня вказівка на ім'я його творця (Кун фу-цзы - 552-479 до н. э), оскільки він підкреслено зв'язував своє вчення з мудрістю "святых-совершенномудрых" (шэн) правителів старовини, виражене головним про разом в книгах "Шу цзине" ("Каноні писань") і "Ши цзине" ("Каноні віршів"). Зазвичай дають компромісне визначення конфуціанства одночасно як релігії і як этико-политического вчення. Конфуцій висунув ідеал державного устрою, в якому за наявності обожнюваного, але практично бездіяльного правителя реальна влада належить ученим - інтелігентам (жу), що сполучають в собі властивості філософів, літераторів, учених і чиновни ков. Із самого початку конфуціанство відрізнялося соціально-етичною спрямованістю і прагненням до злиття з державним апаратом. Конфуцій прийняв традиційну віру в божественно - натуралістичне, доленосне небо і в духів предків, що надалі дозволило конфуціанству набути релігійного вигляду, перетворитися на релігію предків. У центрі вчення Конфуція - аналіз взаємодії "внутрішніх" імпульсів людської натури, що охоплюються поняттям гуманності (жэнь), "зовнішніх" соціалізуючих чинників, що охоплюються поняттям этико-ритуальной благопристойності (чи). Сенс людського існування, по Конфуцію, - твердження в Піднебесної вищої і загальнішої форми соціально-етичного порядку - шляху (дао), найважливіші прояви якого суть гуманність, справедливість, розумність, мужність, синівська шанобливість, братська любов і тому подібне. Проявом дао в кожній істоті є благодать-доброчесність (дэ), гармонія індивідуальних дэ утворює вселенське дао. Після Конфуція створений ним напрям перетворився з соціально-етичного вчення в один з провідних релігійних напрямів Китаю (разом з даосизмом і буддизмом). * У боротьбі з раннім конфуціанством розвивався легізм (від латинського legis - закон, вчення школи законників фацзя, провідний представник - Шан Ян), який також як і конфуціанство прагнув до створення потужної, добре керованої держави. Але якщо конфуціанство на перший план ставило моральні якості людей, то легізм виходив з того, що політика несумісна з мораллю. Правителеві необхідно добре розбиратися в психології людей, щоб успішно управляти ними. Основні методи дії - покарання і нагороди, зміцнення держави має бути шляхом розвитку землеробства, побудови сильної армії і роботи дурним народу (деспотична держава). Легізм став розгорнутим проявом в старокитайській думці політичної філософії, що асимілює (поглиненою) в епоху Хань (з 3-го ст. до н. э) конфуціанством. * Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буття космосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалу. * Одним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм)
7 . Становлення філософії Стародавньої Греції
Період становлення. Перші елементи філософського мислення проявилися вже в творах давньогрецьких істориків - Гомера, Геродота, Гесіоіда і Фукідіда. Ними ставилися і піддавалися осмислення питання про походження світу і його розвитку, про людину та її долю, розвитку суспільства в часі.
Найпершою філософською школою Стародавньої Греції прийнято вважати Мілетскут. У якій найчастіше звучало ім'я мудреця Фалеса, який зазвичай визнається першим давньогрецьким філософом. На першому місці стояло питання про пошук гармонії в цьому світі. Це була нутурфілософія або філософія природи.
Фалес виходив з припущення про те, що все існуюче в світі виникло з води. `Всі з води і все в воду`, так звучав основою теза філософа. Вода у філософській концепції Фалеса є як б основоположним принципом. Фалес був відомий також і як географ, астроном, математик.
У число мілесткіх філософів входив також Анаксимандр, учень і послідовник Фалеса, автор філософської прози. Він ставив і вирішував питання про основі світу. Апейрон був як щось безмежне й вічне. Він не знає старості, безсмертний і незнищенний, завжди активний і перебуває в русі. Апейрон виділяє з себе протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле. Їх комбінації дають у підсумку землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе й гаряче) івогонь (сухе і гаряче). Він вважав, що життя зародилося на кордоні моря і суші з мулу під впливом небесного вогню .
Послідовником Анаксимандра був третій відомий представник Мілетськой школи - Анаксимен, філософ, астроном і метролог. Початком всього сущого він вважав повітря. При розрядженні повітря стає спочатку вогнем а потім ефіром, а Згущаючи, - вітром, хмарами і водою, землею і каменем. На думкуАнаксимена, душа людини теж складається з повітря.
У рамках ранньої грецької філософії помітну роль відігравала школа, пов'язана з ім'ям Геракліта з Ефеса. Він пов'язував все суще з вогнем, який розглядався як найбільш мінливе із всіх стихій світу - води, землі та інших. Світ був, є і завжди буде представляти з себе живий вогонь. Для грецького філософа вогонь не тільки джерело, а й символ динамічності і незавершеності всього сущого. Вогонь розумна моральна сила.
Душа людини також вогненна, суха (вогняна) душа - наймудріша і найкраща. Геракліт висунув також ідею Логосу. У його розумінні логос - це якийсь об'єктивний і незнищенний закон світобудови. Бути мудрим - означає жити за Логосу.
Геракліт у простій формі виклав основи діалектики як вчення про розвиток всього сущого. Він думав що все в цьому світі взаємопов'язано, і це робить світ гармонійним. По-друге, все в світобудові суперечливо. Зіткнення і боротьба цих начал є головним законом світобудови. По-третє, всі мінливе, навіть сонцекожен день світить по новому. Навколишній світ це річка в яку неможливо увійти двічі. Логос відкриває свої таємниці лише тим, хто вміє міркувати про нього.
Піфагор заснував власну філософську школу. Він поставив питання про числовий структурі світобудови. Піфагор учив, що основою світу є число: `Число володіє речами`. Особливу роль піфагорійці відводили одиниці, двійці, трійці і четвірці. Сума цих чисел дає число `десять`, яке філософи вважали ідеальним.
У школі еліатів (Ксенофан, Парменід, Зенон) було звернуто увагу на проблему буття та його руху. Парменід стверджував, що буття `нерухомо лежить в межах кайданів найбільших`. Для Парменіда буття не є порок, а являє собою застиглий лід, щось завершене.
Ідею нерухомості світу висловлював також і Ксенофан. На його думку, в навколишньому людини Космосі перебуває Бог. Богокосмос єдиний, вічний і незмінний.
Зенон з Елеі відстоював тезу про єдність і незмінності всього сущого. У своїх апориях він намагався обгрунтувати відсутність руху.
Раняя грецька філософія була представлена також творчістю Емпледокла і Анаксагора. Перший з них висунув положення про чотирьох стилях всього сущого - вогонь, повітря, земля і вода. Рушійними силами світу він вважав Любов і Ворожнечу, які з'єднують або ж роз'єднують ці стихії. Світ не створимо і незнищимо, всі речі постійно міняються місцями. Анаксагор основою всього сущого вважав якісь гомемеріі, які обумовлюють єдність і різноманітність світу. Світом рухає якийсь нус - розум як джерело гармонії єдності.
Значне місце в ранній грецької філософії зайняло творчість атомістів (Левкіпп, Демокріт).
Демокріт вважав, що одиничні речі тлінні і розпадаються. Сама ж людина, як стверджував Демокріт, стався природним шляхом, без участі Творця.
Демокріт був за оцінкою К. Маркса, першим енциклопедичним розумом серед греків. Його не без підстав прийнято вважати родоначальником матеріалізму в історії філософії. Філософія все більш і більш набувала ознак системи раціонального знання, доповненого мудрістю як осмисленням життєвого досвіду людей.
8 Поряд з розвитком фiлософської думки в країнах Давнього Сходу виникла i розвивалась фiлософська думка в античнiй Грецiї. У центрi уваги перших фiлософських шкiл були питання, пов'язанi з аналiзом сутностi буття, первооснови свiту, питання влаштування всесвiту.
Антична філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на Космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Антична філософія починається з постановки питання про першооснову всього сущого /"архе"/. (Загальну характеристику раннього етапу античної філософії (досократиків) та більш повний виклад своєрідності кожної з його шкіл (мілетської, іонійські та елеатської див. в підручниках).
Мілетська школа /7-б ст. до н.е./ відповідала на питання про першооснову всього сущого з позиції наївного материалізму. Для Фалеса - це вода, для Анаксімена - повітря, для Анаксімандра - апейрон, тобто щось середнє між ними.
Можливість ідеалізму була реалізована ще у початковий період давньогрецької філософії - у піфагорейській та елеатській школах. Піфагор /6 ст. до н.е./ і його послідовники прийшли до висновку, що визначальним началом Космосу є числа і числові відношення. Елеати заперечують числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстрактний символ єдиного, неподільного, вічного і нерухомого Буття. Це надматеріальне Буття, згідно Парменіду /6-5 ст. до н.е./ є завжди рівне собі мислення. Речове - тілесний характер універсального світопорядку буття наочно представлений водою, повітрям, "апейроном", особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (УІ-У ст. до н.е.), який вбачав першооснову світу у вогні. Цей конкретно-чуттєвий гераклітівськнй вогонь як першоречовина світу є одночасно його універсальною закономірністю-логосом.
Найбільш завершеної форми грецький матеріалізм набуває у філософському світогляді Демокріта /5-4 ст. до н.е./. Він висуває гіпотезу щодо існування найдрібніших неподільних часток або атомів і пустоти, в якій ці частки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги.
Наприкінці V - на початку IV ст. до н.е. окреслюється тенденція до виділення людини з поміж інших речей навколишнього світу. Людина перетворюється у спеціальний предмет філософування. Виразно ця тенденція виявляється у софістів, що були платними вчителями філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності. Саме старше покоління софістів і започаткувало тенденцію "повороту до людини". Протагор висловив цю переорієнтацію у своїй знаменитій тезі: "Людина є міра всіх речей". Сократ ( V ст. до н.е.) здiйснює крутий поворот у давньогрецькiй фiлософiї - вiн вперше головною фiлософською проблемою вважає проблему людини. Звернення до людини, її внутрiшнього свiту, заклики до самопiзнання стали основою сократовського вчення, яке можна назвати етичним рацiоналiзмом."Пізнай самого себе" - такою є вихідна теза його філософування. Сократ наголошував на тому, що таке знання можна набути лише в процесі безпосереднього спілкування з іншими людьми - в діалозі, в ході практичної зустрічі умів.
Великий вплив на подальший розвиток фiлософської думки мав Платон (427-347 до н.е.) Вiн запевняв, що iснує свiт надчуттєвих iдей, якi недоступнi чуттєвому сприйняттю i є абсолютними, вiчними, позамежними.Ідеї постають щодо речей як їх одвічні взірці та причини їх виникнення. Теорiя iдей Платона є перша фiлософська система об'єктивного iдеалiзму, яка вмiстила в себе вчення про буття, вчення про пiзнання та соцiальну доктрину - модель iдеальної держави.
Учень Платона, великий фiлософ Аристотель (384-322), пiддав критицi вчення Платона про iдеї, показав, що сутнiсть речей не може бути поза самими речами, оскiльки теорiя ейдосiв подвоює свiт. Саме наука може вiдкрити сутнiсть речей, вивчаючи самi речi. Тому Аристотель звертав увагу на процес пiзнання i визначив такi притаманнi йому риси: достовiрне, логiчно доведене, загальне. Вiн зробив значний внесок не тiльки у розвиток фiлософiї, а й логiки, розробив основнi принципи формальної логiки, якi були єдиними засобами мислення до ХVШ ст.
В творчості Аристотеля грецька філософія досягає найвищого свого розвитку і продуктивності. Він висунув ідеал науки та створив формальну логіку. Інакше кажучи, хоча Аристотель за традицією продовжує називати філософське знання мудрістю, характер способу існування самої філософії у нього змінюється. Вперше в історії філософії філософське знання зближується з науковим і ставиться з ним в один ряд. За Аристотелем, філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. За своїми світоглядними наста-новами вчення Аристотеля коливається між матеріалізмом та ідеалізмом. Коли ж мова заходить про чинники світового процесу, то чільне місце серед них Аристотель відводить позасвітовій меті /перший двигун, розум, Бог/.
Велич Аристотеля полягає не в тому, що він спробував узагальнити і систематизувати кла-сичну філософську спадщину античності, але, головним чином, в тому, що йому вдалося зберегти саме поліфонію (багатоголосся) давньогрецької філософської думки та її пошуковий характер (Кожен студент може переконатися в цьому в ході конспектування фрагменту з праці Аристотеля "Метафізика").
Основні течії філософії еліністичного періоду /З ст. до н.е- -1 ст. н.е./: епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, їм властивий виразний інтерес до проблем морально - етичного плану, до суб'єктивної тематики. Згідно Епікуру, метою мудрого життя є самозаглиблення, відсторонення від злиднів і переживань повсякденності та досягнення "атараксії" - відсутності хвилювань. Стоїки ж (3енон, Епіктет, М. Аврелій) вчили про те, що у світі панує невблаганна необхідність, якій людина не може протистояти і від якої цілком залежить перебіг подій у зовнішньому світі. І хоча людина не владна над необхідністю, їй все таки слід уважно вивчати природу для того, щоб,знаючи необхідність, підкорятися їй. Скептики ж єдино правильною позицією щодо цього світу вважали утримання від будь-яких категоричних стверджень про нього. Його засновник Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Перші фiлософськi школи - мiлетська, елейська, пiфагорейська разробляли коло цих проблем, якi дiстали назву натурфiлософiї. Мислителi ставили питання про те, як звести багатоманiтнiсть предметiв i явищ свiту до єдиного.
Разом з розпадом рабовласницького ладу настає кiнець i античнiй фiлософiї, яка проiснувала майже тисячу рокiв и мала великий вплив на подальший розвиток свiтової культури.
Лекція 6. ФIЛОСОФIЯ СЕРЕДНЬОВIЧЧЯ ТА ФIЛОСОФIЯ ЕПОХИ ВIДРОДЖЕННЯ
БАЗОВІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ: Бог, всесвiт, теологiя, откровення, християнство, креаціонізм, антропоцентрізм, монотеїзм, добро, зло, теодицея, патристика, схоластика, номiналiзм, реалiзм, "подвiйна iстина". Бог, всесвiт, деїзм, "подвiйна iстина", субстанцiя, природа, пантеїзм, акциденцiя, модуси, реформація, гуманізм, натурфілософія, пантеїзм, природознавство, наукове знання.
Новий перiод у розвитку духовної культури Захiдноi Свропи характеризується пануванням християнства в усiх сферах життя суспiльства. Специфiчною формою фiлософiї середньовiччя була схоластика.
Основна ідея - світоглядна революція (кардинальна трансформація світогляду) при переході від античності до середньовіччя, тобто переорієнтація з природного космосу та раціонального "логосу" на надприродного Бога та ірраціональну віру (так званий супранатуралізм).
Ключове питання епохи - місце та роль людини у Всесвіті. Істотні зміни духовного клімату цієї епохи проявляються в таких ключових моментах:
- неможливість задовольнятися раціональним підходом до тлумачення людини та світу;
- неминучі труднощі (апорії) в свідомості людини при спробах мислити світ в цілому;
- неможливість зведення реальності до її речово - тілесних характеристик (тобто, нехтування її духовними вимірами);
- усвідомлення неможливості зведення людини до її тілесного, природного існування та нехтування її духовними вимірами.
Звідси - особлива гострота проблеми природи та данності людині тих глибинних засад, котрі дають можливість осмислення людського існування та раціональність світобудови.
Ідея откровення. Необхідно окрему та особливу увагу приділити принциповій відмінності положень Біблії від положень, сформульованих в античній філософії - їх несумірність. Якщо в останньому випадку мова йде про істини земної мудрості, відкриті людиною як смертною істотою, то в першому - про істини, повідомлені людині Богом в формі богооткровення, тобто божественні, абсолютні істини.
Монотеїзм (а не теоцентризм, як часто в літературі) - принципово нове розуміння трансцендентного, тобто кардинальна відмінність в розумінні Бога та божественності. На відміну від Платона та Аристотеля, котрі називали "божественними" зорі, та Платона, котрий характеризував космос як "видимого Бога", в християнстві трансцендентність (потойбічність) унікального Бога абсолютна, тобто тотально відмінна від явищ та речей земного світу.
Креаціонізм (ідея творіння). В центрі уваги - проблема "джерела сущого".
В грецькій філософії - розмаїття підходів, зокрема: Парменід заперечення будь - якої форми становлення, Платон - ідея Деміурга, Аристотель - Вічний двигун тощо. Неминучість апорій. Біблія - початок - "творіння з нічого" розрубується гордіїв вузол апорій. Бог творить свободно, тобто дає початок всьому чистим актом волі як воління блага. Істотна відмінність від грецької думки - Бог - нестворене буття- є джерелом, породжує буття як створене, тобто все є буття, похідне від Бога. Антропоцентризм. Давні греки - космоцентризм. Для них людина як така - частка космосу, котра істотно не відрізняється від інших його складових та ніколи не протиставляється космосу. Космос тут - одухотворений, живий, схожий на людину. Згідно з Біблією, статус людини у світі є привілейованим, оскільки вона - істота, створена Богом за його образом та подобою. Отже, людина - пан і володар всього, що створене для неї. Розуміння людини як створеної за образом та подобою Бога накладає на неї зобов'язання уподібнюватися Богові. Відмінність від греків: вони схильні були шукати розв'язання цієї задачі на шляху пізнання, тобто через інтелект. Біблія ж вказує на волю як засіб, інструмент. Ін. каж., лише здатність свободно прийняти Божу волю як свою власну і підносить людину вище небес, вище всього створеного світу.
Проблема джерела морального закону. Греки схильні тлумачити моральний закон як закон природи. Розуміння ж Бога як того, хто дає моральний закон, для них зовсім чуже та неприйнятне. Біблія ж - моральний закон як божественне повеління. Звідси - найвища чеснота людини - це покора (божій волі) та, відповідно, найважчий гріх - гординя (як повстання проти Бога). Приклад - життя Ісуса як здійснення волі Бога. Аналогічно в Новому Заповіті - принцип любові до Бога як виконання Його волі. Блага воля як чисте серце є новим здобутком людини.
Особистісне провидіння в античності являє себе як Бог - Провидіння (Сократ, Платон) як Деміург, котрий править світом. Аристотель, як і більшість грецьких філософів(за винятком стоїків) ігнорував. Провидіння -це без особистісне начало = рок, фатум, доля тощо. В Старому Заповіті - необмежена віра в Божественне Провидіння. Біблейський Бог - провидець найвищою мірою особистісний. Обіцянка безпеки та спасіння, співвіднесена з абсолютом, з точним передбаченням майбутнього, перевертала всі побудови елліністичної етики відносно гарантів її безпеки, які раптом виявили всю свою крихкість; і ця нова сила заповіту співпала зі сподіваннями людини нової епохи.
Первородний гріх розуміється як результат невиконання першого повеління. Вкоріненість його в зарозумілості та самовпевненості людини.Стверджується принципова неможливість для людини спокутувати провину та добитися спасіння самостійно, тобто лише за допомогою сили інтелекту як природної сили. Для спасіння людської душі необхідне сприяння Бога та співучасть в стражданнях Христа, як передумова набуття справжньої віри (невідомої грекам).
Новий простір віри в Дух.Для давніх греків віра виступає лише в контексті пізнання, тобто форма недостовірного знання - гадка (рос. - мнение). Ідеалом грецької філософії є пізнання, епістема. Біблейське ж послання - заклик для людини піднятися над ідеалом пізнання світу (як передумова самореалізації людини) та переступити його. Парадоксальність природи віри проявляється в тому, що вона ґрунтується не на мудрості людській, а на силі Божій.
Результат - нова антропологія: людина - не лише два виміри - "тіло" й "душа", а три - "тіло", "душа" і "дух", де дух - причетність божественності за допомогою віри, відкритість людини божественному слову, божественній мудрості.
Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я".
Середньовічна філософія включає три етапи :
- апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./
- патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./
- схоластика / 9-15 ст. н.е./.
Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики - захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії. Що е спільного між учнем грецької мудрості і учнем неба? - ставить риторичне питання один із провідних представників апологетики Квінт Тертулліан (ІІ-ІІІ ст. н.е.). Нова (християнська, божественна) мудрість настільки глибше від старої (грецької, земної), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї.
Ключовою проблемою схоластичної філософії е проблема природи загальних понять (універсалій).
В ході її осмислення окреслились дві основні течії: реалізм та номіналізм.
Реалізм /Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін./ продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять).
9 Досократичний період античної філософії.
Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря. Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення. Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть. Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір. Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму

10 Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, в одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.
Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор іДемокрит.
У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.
На думку Геракліта ( 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.
Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».
11 Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан,Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.
На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.
Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.
Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриттяфеномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.
12 Класичний період розвитку античної філософії.
Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.
Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.
Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.
Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.
У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.
Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.
Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.
Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.
Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.
Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття субстанційнеї основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.
На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.
В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.
Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платои запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження — ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.
За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.
На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоиом, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.
Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.
Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.
У «Метафізиці» Арістотель виклав найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.
Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.
Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».
Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.
Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».
У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.
Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.
Варто також звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомохова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.
У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'. 13Платон народився у 427 році до н. е.. в аристократичній родині. Як і всі представники аристократів, Платон виховувався в сім'ї в презирстві до фізичної праці і торгашества, але багато часу приділяв гімнастики, боротьби, верховій їзді. Великої фігурою, відмінним торсом молодий Платон нагадував борця. Коли Сократ побачив Платона, він дав йому прізвисько «Платон», що означає «широкоплечий», «ширина». Так Аристокл став Платоном. Заняття спортом не заважали йому захоплюватися музикою і живописом, драматургією та поезією. Платон настільки увірував у свої таланти, що навіть наважився писати трагедії і комедії. Одну з його трагедій навіть хотіли ставити на сцені. Однак коли Платон познайомився з Сократом, йому здалося нікчемним все, що він написав, і він спалив свої поетичні та драматичні опуси. До наших днів дійшло лише 25 поетичних епіграм молодого Платона. Сократ - це сонце, навколо якого обертається і міцніє думка Платона.
Через деякий час після смерті вчителя Платон придбав в афінському передмісті сад, де влаштував школу, яка стала називатися Академією на честь героя Академа. У цій школі Платон провів решту життя. Він помер в глибокій старості, у віці вісімдесяти років. Сама школа з її традиціями проіснувала майже тисячу років і була закрита тільки в 529 р. імператором Юстиніаном.
У стародавніх грецьких матеріалістів світ складався з речей, реально існуючих. Кожен філософ-матеріаліст намагався знайти першооснову речей у воді, повітрі, вогні і т. п. Чуттєві речі існують, виникають і гинуть, змінюються, рухаються. Речі минущі. Їх можна пізнати. Наші знання у якійсь мірі є відображенням властивостей речей. У Платона світ речей також текучий, минущі. Однак є щось вічне, що визначає матеріальні явища. Це причини, які не можна сприйняти почуттями, але можна осягнути розумом. Ці причини є форми речей. Їх Платон називає ідеями. Платон наводить приклад з класом коней. Існують реальні коні в реальному світі, їм відповідає ідея коня в світі безтілесних. Як можна переконатися в тому, що ці ідеї існують? Звичайним способом - ніяк. Ідеї не можна помацати, їх не можна побачити, сприймати дотиком. Ідеї можна «споглядати» тільки розумом. Платон в одиничних речах виокремлювати загальне і переносить його в «занебесні» область. Так з'явилося ідеальне, нечувственное і навіть зверхпочуттєвійбуття.
Платон вперше розділив філософів на дві течії в залежності від вирішення ними питання про природу істинного буття.
Якщо одні філософи (названі пізніше матеріалістами) вважають, що першооснови становлять природу, а душу, вони виводять з першопочатків, то для інших (названих пізніше ідеалістами), за словами Платона, «літературних уподобань і є душа, а не вогонь і не повітря, бо душа є первинною ... саме душа існує за природою ».
Сам Платон відносив себе до других. Душа рухає саме себе, вона «править усім, що є на небі, на землі і на морі за допомогою своїх власних рухів, назви яких наступні: бажання, розсуд, турбота, рада, правильне і помилкова думка, радість і страждання, відвага і страх , любов і ненависть ». Від душі відбуваються «вторинні руху тіл». Душа «пестує все і веде до істини і блаженства».
Душа і тіло, за Платоном, протилежні. Якщо тіло - темниця душі, то душа є безсмертною сутністю, яка вселилася в тілесну оболонку.
Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.
Платон створює своєрідну утопію про кращому державному устрої. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самим нижчим відносяться селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Друге стан складають варти (воїни). Управляють ж філософи. Цей вищий стан в утопії Платона. Перехід з одного стану в інше майже неможливий. Виходить, що одні люди тільки управляють, інші - тільки захищають і охороняють, а треті - тільки працюють. Для Платона, який живе у рабовласницькій державі, природно наявність рабства. Держава є втілення ідей, а люди виступають у вигляді іграшок, придуманих і керованих Богом.
14 При усій унікальності вкладу Арістотеля в теоретичну філософію, для самого мислителя філософія практична грала не меншу роль. Разом з Платоном, Арістотель є творцем другої великої полісної утопії античності. Слово "утопія" тут зовсім не має принизливого сенсу. Воно означає лише те, що свій зразок досконалої держави Арістотель мислить саме у вигляді полісу. Це закономірно, бо під час Платона і Арістотеля (IV ст. до Р. Х.) поліс, що служив усеосяжною формою організації еллінського суспільства, переживає кризу. "Утопія" тут означає, втім, і невідповідність соціального ідеалу Арістотеля історичному вибору його епохи. Як відзначалося вище, розвиток суспільства пішов не шляхом реформування полісу, а через становлення нового типу державності - елліністичній монархії. |
Хоча досконала держава Арістотель, як і Платон, представляє у вигляді полісу, основний принцип організації суспільства мислиться їм інакше, ніж автором "Держави" і "Законів". Він виходить з думки про те, що держава (поліс) є природна освіта : порядок життя, що склався на основі людської природи, через властивих людям потреб, властивостей і прагнень. А коль так, держава не підлягає радикальним перевлаштуванням. Стагирит критикує платонівський проект відміни сім'ї і приватної власності, оскільки він насилує людську природу і тому не може бути здійснений.
15 Період еллінізму і елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського (2-а пів. IV ст. до н. э) - до кінця язичницької ери (V - VI ст. н. э) характерний переорієнтацією інтересу з буттєвих, онтологічних, теоретико-познавательных проблем на рішення проблем трагічного людського існування, розвитком попередньої гуманістичної проблематики раніше усього Платона, Арістотеля і Гераклита, залученням ідей східної філософії - єгипетською, персидською, індійською, а також зближенням філософії з релігійними містичними і релігійними культами Близькосхідних цивілізацій. Світоглядна орієнтація філософії усе більш сосредотачивается на житті окремої людини, соціальна етика (так розвинена у Платона і Арістотеля) поступається місцем індивідуальній етиці нових філософських напрямів. ЯкщоПлатон і Арістотель головний засіб морального вдосконалення індивіда бачили в його включеності в громадське ціле, то тепер, навпаки, філософи вважають умовою доброчесного і щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і, передусім, від політичної і соціальної сфер. Провідними школами цього періоду були: епікурейці, стоїки і скептики. Виникнувши ще у рамках грецької культури, вони перейшли майже без змін в Римську цивілізацію, яка в художньому і інтелектуальному планах повністю запозичувала досягнення греків.
Епікуреїзм - матеріалістичний напрям в старогрецькій і римській філософії, названий на ім'я його засновника Эпикура (341-270 до н. в), старогрецького філософа-матеріаліста. Він заснував в Афінах філософську школу, що дістала назву "Сад Эпикура". Порвавши з філософською традицією класичної епохи, Эпикур не надавав знанню самостійної цінності. Мета філософії - забезпечення безтурботності духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. Джерелом наших знань є чуттєві сприйняття, згода з ними і із заснованими на них загальними представленнями - критерій істинності знання. Усі помилки виникають лише внаслідок помилок нашої думки. Эпикур і його послідовники сприйняли атомістичне вчення Демокрита : у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться в просторі, сприймані почуттями і що складаються з атомів. Душа також складається з атомів - особливо тонких і розсіяних по усьому тілу - і схожа на вітер. Будь-які виниклі тіла з часом розкладаються, у тому числі і тіло людини, а разом з ним і його душа. Але "смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає". Посилаючись на загальну думку усіх людей, Эпикур визнавав існування богів (що не втручаються у світ). У етиці епікуреїзму основним поняттям є насолода - єдина благо для людини, причому насолода розуміється як відсутність страждання. Кращим засобом избегнуть страждань є самоусунення від тривог і небезпек, від суспільства і державних справ, досягнення незалежності від зовнішніх умов, що можливо, якщо "жити непомітно". Серед римлян найвидатнішим епікурейцем був Лукреций (1 ст. до я. э).
Дещо інше рішення "мудрого життя" пропонує стоїцизм, філософська школа, що дістала назву від портика (стои) в Афінах, де вона спочатку розміщувалася. Заснована Зеноном ок.300 до н.е. Стоїцизм також підкреслює практичну моральну спрямованість філософії, покликану навчити людину жити "згідно природі". Проте, натурфілософіястоїцизму докорінно відрізняється від епікурейської. Стоїцизм виходить з уявлення про зумовленість усього існуючого. Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані найсуворішій закономірності, яка виступає як невідворотна необхідність (рок). Усе у світі жорстко детерміновано. Бог також підпорядкований необхідності, точніше, він є сама необхідність. Світогляду стоїків властивий глибокий фаталізм: людина нічого не може змінити нормально. Цей фаталізм приводить їх до пасивності, до відмови від боротьби за своє щастя. Жити згідно з природою, а оскільки природа, на думку стоїків, тотожна з розумом, поступати розумно - такий головний принцип етики стоїцизму. Хоча людина і не в змозі перешкодити ходу речей і подій, долі і року, він може виробити до них належне відношення. Оцінка речей і подій завжди залишається в нашій владі, а це найголовніше. Не речі бентежать людей, але їх думки про речі. У смерті, наприклад, немає нічого страшного - страшна думка, тому, що воно представляє смерть страшною. При неможливості жити і діяти розумно і морально стоїки вважали виправданим самогубство. Щастя людини знаходиться усередині нього і не залежить від зовнішнього ходу подій. Людина повинна правильно зорієнтувати себе, загартувати свою волю так, щоб напругу душі протиставити потоку подій. Від людини залежить тільки духовна свобода. Решта не в його владі і не в його силах. Істинна свобода полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі, у тому числі і не повинен вимагати зміни порядку речей, що склався.
З римського стоїцизму найбільш відомими філософами були Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. Етичні ідеї епікурейців і стоїцизму зробили величезний вплив на подальший розвиток філософської думки. Стоїчний ідеал мудреця, як духовно вільної людини, що покірливо зносить удари долі, стримуючого свої пристрасті і првыкшие до страждань, здатного до любові і всепрощення, був повністю сприйнятий християнством.
Найбільш крайнім вираженням багатьох вищезгаданих тенденцій стала школа скептиків (від греч. скептикос - що розглядає, досліджує), заснована Пирроном (365 - 275 до н. э). Сам він вчився у софістів, потім у демокритовцев. Брав участь у військовому поході Олександра Македонського, під час якого "спілкувався" з індійськими гимнософистами (йогами) і персидськими магами. Саме ця обставина, на думку багатьох, наклала відбиток на усю пирроновскую філософію, яка отримує дещо незвичайну для грецької думки релятивістську орієнтацію (умовність, відносність усього відомого, існуючого). Першим з грецьких мислителів Пиррон проголосив эпохэ ("утримується від суджень") основним методом філософії.
Для досягнення щастя, вважали скептики, досить задатися трьома питаннями - сумнівами : Які речі за природою? Як ми повинні до них відноситися? Що для нас від цього виникає? Відповіді ж опиняються в цій школі наступними:
1) Речі не - або байдужі, нестійкі і не допускають про себе определ. судження; наші відчуття і уявлення про них не можуть вважатися ні істинними, ні помилковими (скептицизм в сучасному розумінні).2) Тому потрібно звільнитися від усіх суб'єктивних представлень, "не схилятися" ні до твердження, ні до заперечення, залишатися "непохитними" і про усе міркувати "це анітрохи не більше так, ніж так", або "це і так, і не так", або "це ні так, ні не так".3) З такого відношення до речей виникають спочатку афасия (стан, при якому про речі "нічого більше сказати"), а потім атараксія - безтурботність, апатія або "тиша" (власне "штиль", повна відсутність хвилювання). Скептичний сумнів у Пиррона був не самоціллю, а засобом отримання душевного спокою. Байдужість і девальвація усіх громадських цінностей людського існування, що розуміються як позбавлення від життєвої "маячної мани" (ілюзії), не вели при цьому представників цього напряму ні до відлюдництва, ні до соціального аутсайдерству або эпатированию обивателів (сам Пиррон обійняв посаду верховного жерця і удостоївся бронзової статуї за заслуги перед містом Элиды). Абсолютна автономія особи і повна відмова від бажань, "щонайпершого з усіх зол", пригнічення усіх емоцій (особливо страху і болю), доводилося в скептицизмі до прагнення здолати інстинкт самозбереження : смерть "анітрохи не" страшніша, ніж життя. Скептики римської епохи розглядали видимість єдиним критерієм істини, і вважали усіх взагалі філософів догматиками і дурнями. Найбільш відомим скептиком цього часу став Секст Емпірик (2-3вв. н. э).
16 ософія Стародавньої Індії.
Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи.
Основні особливості староіндійської філософії:
1)_Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
2)_Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .
3)_Своєрідність ставлення до Вед.
4)_Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.
5)_Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.
6)_Народження логіки.
7)_Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.
Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.
Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.
Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).
Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.
Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.
Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.
Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.
Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.
Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.
Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.
Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.
Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.
Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.
Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в світі, - це Бог
Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування – щастя.
+буддизм
2. Філософія Стародавнього Китаю.
Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.
Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.
Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.
Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.
Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.
Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.
+конфуціанство
+даосизм
Легізм(школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.
Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.
Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.
3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які займалися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.
Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.
Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ складається з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожнечою.
Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має атрибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).
Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його поглядом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Наприклад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсутності руху взагалі.
Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називатисофістами (учителями мудрості). Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Головним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.
Сократа вважають засновником автономної філософської етики.
Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.
Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справедливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму суспільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.
Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.
Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.
У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Домінуючим філософським напрямом римського періоду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зрештою, трансформувало античну філософію в середньовічну теологічну філософію.
4. Антична філософія: космоцентризм.
Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот – все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Натурфілософи вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина – апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; олеати вбачали основу миру в єдиному, незримому бутті; Демокріт вважав осовою неподільні атоми; школа Платона – земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.
Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.
Згідно Парменіду, буття – це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.
У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.
Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.
Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
5. „Лінія Платона” і „лінія Демокріта” в філософії античності.
Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).
Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично об’єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
6. “Наївний матеріалізм” філософів Мілетської школи
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря. Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів. У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
171. Філософія Індії і Китаю
Філософія виникла приблизно в один і той же час (VIII-VII ст. До н. Е..) У трьох культурних центрах - Стародавньому Китаї, Стародавній Індії і Древньої Греції. Ця історична одночасність, однак, не виключає значних розбіжностей у їх баченні світу і місця людини у ньому. Старокитайська культура розвивалася під знаком нерозривної єдності філософії, моралі і політики, філософії і життєвої мудрості. Для староіндійської культури була характерна органічна зрощення філософії з релігією. Давньогрецька ж культура заохочувала й розвивала безпосередній зв'язок філософії з науковим знанням, його критеріями, нормами, ідеалами. Ось ця орієнтація на науковий, так чи інакше перевіряється знання, демократизм (полісної) життя, і були, мабуть, тими обставинами, які зумовили появу перших класичних форм філософування в даному, старогрецькою, центрі світової історії. Саме в Стародавній Греції вперше відбулося виділення філософії в особливу, предметно самостійну сферу духовно-культурної діяльності людини.
У філософії можна виділити антитезу споглядально-духовного Сходу та інструментально-раціоналістичного Заходу. Центробіжності західно-східного спору про філософію не може скасувати її проблемно-концептуальну єдність. На перший погляд Схід і Захід дуже несхожі не тільки у вирішенні порушених питань, але навіть в їх постановці. Тим не менше, одне узагальнення, не боячись погрішити проти істини, можна все-таки запропонувати: філософські істини носять в цілому інтернаціональний характер і в міру історичного прогресу людського суспільства стають все більш такими.
Давня індійська філософія представлена безліччю традицій, шкіл, доктрин, концепцій. Багато хто з них взаємодоповнюючі, деякі - альтернативні, тобто явно протиставлені один одному. Незважаючи на множинність шкіл, розбіжності і розбіжності в поглядах між ними, єдність староіндійської філософії незаперечно. Визначальна риса її характеру - переплетення і взаємопроникнення релігійних, моральних і власне філософських ідей. Релігія займала тут особливе місце. Так само, як і старокитайська, давньоіндійська філософія відрізнялася умоглядністю, слабким зв'язком з науковим, досвідченим знанням, прихильністю традиціям, одного разу винайденим правилами і схемами.
Давньоіндійські мудреці твердо вірили в Верховна істота, в духовну єдність світу, приховане за примарним і тимчасовим характером всього існуючого. Розмірковуючи про зло і страждання людського буття, вони приходили до ідеї вічного морального світопорядку, порядку справедливості, що виражається в законі Карми. Карма - це сумарний, підсумковий ефект вчинків і помислів живої істоти у всіх його попередніх переродженнях, що визначає його долю в наступних перевтіленнях (круговерті народжень і смертей).
Всі школи староіндійської філософії різняться в залежності від того, приймають або відкидають вони духовний авторитет Вед. Те чи інше ставлення до Вед було принциповим, культурно-і соціально-диференціюються.
Веди - найдавніший пам'ятник індійської літератури, багатюще джерело релігійних і філософських ідей. «Веда» буквально означає «знання». Виникнення Вед відноситься до кінця 2-го - 1-й половині 1-го тисячоліття до н. е.. Веди - це цілий комплекс, що складається з Рігведи (збірник гімнів міфологічного і космологічного змісту), Самаведа (збори священних мелодій), Яджурведи (опис ведичних ритуалів і правил здійснення жертвопринесень), Атхарваведи (звід магічних заклинань і формул). Кожна веда у свою чергу ділиться на чотири відносно самостійні частини: мантри (священні вислови), брахмани (теологічне обгрунтування ритуальної практики), араньяки (алегорично-містичне і медитативне тлумачення ритуалів, адресоване лісовим пустельникам) і упанішади (заключні філософські трактати, що розкривають сутність світобудови ).
Давньоіндійські філософські школи, що слідували у фарватері ведичної традиції, прийнято називати класичними або ортодоксальними. Всього їх шість: ньяя, вайшешика, санкх'я, йога, міманса та веданта. Відповідно до неортодоксальним школам відносяться джайнізм, буддизм (в їх теоретико-світоглядному аспекті) і чарвака-локаята. Вони не вважають Веди непогрішними і не дають свого обгрунтування їх авторитету.
Древня китайська філософія дуже специфічна. Визначається це, перш за все її підпорядкованістю політичної і моральної практиці, тобто редукцією до так званої практичної філософії. Питання етики, ритуалу, управління країною, побудови ідеального суспільства, упорядкування відносин між «верхами» і «низами» і т.п. були в ній домінуючими. Знання оцінювалося і відбиралося відповідно до завдань морального вдосконалення людини. Вище знання - знання про чесноти і правила поведінки великих людей.
Ще один елемент аналізованої специфіки - відірваність філософських пошуків від конкретних наукових знань, природничо-спостережень, досвідчених свідоцтв, експериментальних даних. У цій відірваності виразно проглядається зневажливе ставлення до природничих спостереженнями і прикладних знань як до чогось явно низькому і недостойному людини, людини-мудреця. Протистояння філософії та природознавства позбавляла древнекитайскую культуру можливості виробити цілісне і всебічне світогляд. Для самої філософії недооцінка природознавства обернулася недостатньою розвиненістю натурфілософських, зокрема космогонічних ідей і уявлень. Цей проблемний блок досить мізерний і, по суті, міфологічен.
До специфіки давньокитайській філософії слід віднести і її сутнісну спрямованість до минулого, у минуле. Яскравим прикладом цієї зверненості був культ предків, що складався у визнанні впливу померлих, їх духів, на життя і долі нащадків.
Для китайської древньої філософії характерна також тісний зв'язок з міфологією, міфами.
Розквіт давньокитайській філософії припадає на VI-III ст. до н. е.., які по праву називають золотим століттям китайської філософії. Тут ціле сузір'я імен: Лаоцзи, Кунцзи (Конфуцій), Моцзи, Чжуанцзи, Менцзи, Сюньцзи, Шан Ян і Хань Фейцзи.
2. Вчення про буття
Історія філософських вчень про буття, об'єднаних поняттям «онтологія», представляє етнічно строкате і досить розгалужене за змістом і за формою явище, що поєднує в собі до того ж і матеріальне, і ідеалістичний напрям думки.
Вперше термін буття ввів античний філософ Парменід. Як же характеризує буття сам Парменід? Буття - це те, що є за світом чуттєвих речей, і це є думка.Парменід був зроблений важливий крок у процесі становлення філософії. До нього предметом вивчення в античній філософії і науці були сущі речі, але не суще як таке. Проблема полягала в самообоснованія філософії. Чи може думка незалежно від досвіду відкрити об'єктивну істину?
Суще є, не-сущого - ні. Буття є, небуття - ні. Потрібно було знайти точку перетину двох непересічних рядів - ряду речей і ряду думки, збіг мислення і буття.Піфагор такою точкою вважав число, Геракліт - слово (логос), у Парменіда - буття.
Надалі в історії філософії розроблялися і аналізувалися різні аспекти і сторони буття.
У цій категорії фіксується переконання людини в існуванні навколишнього його світу і самої людини з його свідомістю. Окремі речі, процеси, явища виникають і зникають, а світ в цілому існує і зберігається. Констатація буття є вихідною передумовою подальших досліджень миру. Поняття буття однопорядкове з такими поняттями, як дійсність, реальність, існування. Світ і буття в деяких аспектах можуть розглядатися як синоніми. Разом з тим буття є інтегральна характеристика світу, яка стверджує цілісність його через його існування.
Поняття буття не фіксує всі конкретні відмінності речей, предметів і процесів, а відображає їх існування в цілісності.
Буття постає як багаторівневий процес, який не зводиться до предметно-матеріальному світу. Багаторівневість буття передбачає специфічність кожної з його форм і незвідність однієї до інших. Кожна форма буття повинна бути зрозуміла як історично розвивається і змінюється.
Існує кілька класифікацій форм буття. Підстави для класифікації різні. За способом існування буття поділяється на світ фізичних станів, або матеріалприродний світ, та внутрішній світ людини. У сучасній літературі аналізуються чотири основні форми буття. Перша форма буття охоплює собою природнуприроду і олюднення природи. Друга форма характеризує буття людини. У олюдненої природі, або штучній природі, проявляється творча міць і негативність людської діяльності. Природна природа - це нескінченне неминуще буття, де існування людини, людської цивілізації і навіть людства є минущим моментом. Друга, олюднена природа, пов'язана з простором і часом людського існування. У ній закони природи вигадливо, а іноді й конфліктно переплітаються з перетворюють діями людей. Між ними виникають не тільки відносини гармонії, а й протистояння і конфлікту.
Третя форма - буття духовне, що ділиться на індивідуалізоване духовне і об'єктивувати духовне. Спільна діяльність індивідів у соціумі з необхідністю породжує об'єктивувати, або інтерсуб'єктивної духовне, тобто такі духовні утворення, які є вже не просто надбанням окремих індивідів, а надбанням всього суспільства. Одним із прикладів об'єктивно духовного може бути нормальною мовою.
Остання форма - буття соціальне, яке включає в себе і буття окремої людини в природі та історії, і буття суспільства. Отже, природа, людина, духовність і соціальність - основні форми буття. Форми буття взаємопов'язані і перебувають в процесі взаємодії.
«Буття» як вихідна інтегральна характеристика світу - абстрактне поняття, воно стає змістовним тільки в контексті інших категорій філософії. У філософському вченні про буття філософи стикаються з низкою кардинальних проблем, вирішення яких і визначають відмінності у філософських поглядах. До таких проблем відносяться такі питання, як: чи має світ у своєму існуванні єдністю і що є основою цієї єдності? Чи володіє світ у цілому і в своїх окремих фрагментах системною організацією, або він існує як простий конгломерат різних елементів? Чи є світ в своїй істоті незмінним, або він постійно змінюється і розвивається? Впорядковано чи світ у своєму розвитку і зміні, підпорядковується Чи він будь-яким законам, або він змінюється і розвивається абсолютно довільним чином?
У залежності від рішення цих питань філософські концепції і картини світу поділяються на ідеалізм і матеріалізм, монізм і плюралізм, детермінізм і індетермінізм, релігійні, наукові і філософські картини світу.
Одні філософи вважали простір і час об'єктивними характеристиками буття, інші - суб'єктивними поняттями, що характеризують наш спосіб сприйняття світу. Були й філософи, які, визнаючи об'єктивність простору, наділяли суб'єктивним статусом категорію часу і навпаки.
В історії філософії існували дві точки зору про ставлення простору і часу до матерії. Субстанціальні концепція характеризувала простір і час як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї.
Прихильники реляційної концепції розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза цією системою взаємодій простір і час вважалися неіснуючими.
Необхідно також відзначити, що реляційна і субстанціональна концепції не заперечують об'єктивність простору і часу. Суб'єктивно-ідеалістична філософія трактує простір і час як розташування вражень.
Простір і час являють собою форми, які виражають певні способи координації матеріальних об'єктів та їх станів. Змістом цих форм є рухома матерія,матеріальні процеси, і саме особливості та характер останніх повинні визначати їх основні властивості.
Розвиток є основним предметом вивчення діалектики. Діалектика як вчення про розвиток має тривалу історію розвитку.
Пройшовши тривалу історію свого виникнення в якості наукового і власне філософського пізнання, діалектика стала не тільки методом і теорією, а й свого роду онтологічним явищем вже не тільки на рівні об'єктивної реальності як «об'єктивна діалектика світу». Вона стала способом буття думки, формою буття постійно розвивається здібності до мислення. Діалектика узагальнювала навіть протилежні судження, прагнучи розкрити формулу внутрішньої єдності протилежних інтересів.
За Сократом - саме в суперечці народжувалася істина, а діалог був вірним засобом її пошуку. Згадаймо і правило «золотої середини». Діалектичноорганізованою виглядає принципова і категоріальна опозиція ідеалізму і матеріалізму, яка сформувалася одночасно з їх виникненням.
Існують наступні закони діалектичному взаємозв'язку:
1) одиничного і загального;
2) причини і наслідки;
3) перериваної і безперервного;
4) внутрішнього і загального;
5) багато чого і єдиного;
6) змісту і форми;
7) мети і засобів;
8) сутності та явища;
9) кінцевого і нескінченного;
10) можливості та дійсності;
11) необхідності та випадковості;
12) частини і цілого;
13) системи і елемента;
14) структури і функції.
Існують наступні закони розвитку.
Закон діалектичного синтезу. Формулювання цього закону наступна: в процесі прогресивного розвитку кожен ступінь, що є результатом подвійного заперечення - синтезу, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на більш високій основі характерні риси, структуру вихідної ступені розвитку.
Закон переходу кількості в якість. Даний закон виражає таку взаємозалежність характеристик матеріальної системи, при якій кількісні зміни на певному етапі призводять до якісних, а нова якість породжує нові можливості та інтервали кількісних змін.
Закон діалектичної суперечливості. Даний закон іноді називають дещо інакше - «закон єдності і боротьби суперечливості». Протиріччя невідривно від розвитку, руху, як і розвиток - від протиріччя. Протиріччя є в будь-якій розвивається системі від початку і до кінця процесу розвитку.
Єдність і боротьба протилежностей є джерелом і головною рушійною силою розвитку.
Детермінізм - це вчення про загальну обумовленості об'єктивних явищ. Вихідною категорією детермінізму є поняття зв'язку і взаємодії. Існування загальної універсальної взаємозв'язку всіх явищ і є вихідною передумовою принципу детермінізму. Принцип детермінізму в якості свого обов'язкового компонента включає принцип причинності і положення про різноманіття типів детермінації, а також про існування непрічінние відносин детермінації. Індетермінізм або заперечує принцип причинності, або заперечує об'єктивний характер відносин детермінації.
У повному обсязі сутність концепції детермінізму розкривається за допомогою таких категорій, як причина і наслідок, закон та закономірність, необхідність і випадковість, можливість і дійсність та ін

18 Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності «за образом і подобою» духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною» (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть-власність феодала становили передусім (і безпосередню) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, — «душі».

Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як «зовнішню видимість» більш фундаментальної реальності — духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі й суто «земних», проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому «ґрунті» і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим (так би мовити, «найконцентрованішим») втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підноситься за цих умов на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує «неістотними» тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найзначущіші. «Нема різниці поміж юдеєм та гелленом», «нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспоріднені, антропологічні тощо) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають «ключ» для нового (духовно-особистісного) «прочитування» книг Старого Заповіту.

Згідно з міркуваннями, що їх знаходимо насамперед у посланнях апостола Павла, юдеї, які (за Старим Заповітом) спершу були «обраним народом», неправильно зрозуміли Божу «благу звістку», тлумачили її як закон, «букву» (буквально-текстуально), а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою «обраність», тому й знадобилися Новий Заповіт і новий «обраний народ» —християни, які не знають «ні юдея, ані геллена», тобто «обраність» яких визначається їхньою духовною, а не «тілесною» (кровноспорідненою, етнічною і т. п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином «двоїстого» буття. Передусім — це «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи «тварною» (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово «непорівнянні» (реальність була притаманна виключно духовному, «божественному» буттю, що ж до «земного» світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з... «ніщо»), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й наднаціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх «контактів».

Ірраціоналістична «несумірність» земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому «апофатичному» (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи. Будь-яка спроба «позитивного» пізнання божественного буття, міркує у зв'язку зі сказаним Климент Александрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж наша може висловити лише те, що визначене, має межі, форму та ін. Внаслідок цього, робить висновок Климент, єдино «позитивною» позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, сягаюче за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай маловизначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осяваючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про «первородну гріховність» людини і шляхи її подолання («спасіння»). Таке «спасіння» неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. «Спасіння» можливе лише через посередника, який «чудесним» способом поєднує в собі непримиренні протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос — «син Божий і людський», який є однією з іпостасей божественної «триєдності» (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Інакше кажучи, щоб «спасти» людство, Бог сам має «стати людиною», не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть — «смертію смерть поправши». Таким чином, у христологічній тематиці «покутування» і «спасіння» крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: «спасіння» людині не просто «дарується», воно здобувається людськими стражданнями, людськими життям і смертю.
19 У XI ст. в схоластиці виникли два напрямки, представники яких зосередили свою увагу на з'ясуванні питання: загальне (універсали) існує об'єктивно чи воно є тільки іменем одиничних предметів?
Ті, які визнавали, що загальне існує реально, називались реалістами. Представники реалістичного напрямку А. Кентерберійський, Гільом з Шампо, Б.Клервоський та ін. доводили, що загальне (універсали) є ідеальним прообразом, згідно з яким Бог створив усі одиничні предмети і явища. Номіналісти ж (П.Абеляр, Дуне Скот, Уільям Оккам та ін.) вважали, що загальне не має ніякого онтологічного значення. Вони вважали, що реально існують тільки окремі речі з їх індивідуальними якостями. Крайній номіналізм заперечував існування загального навіть в голові суб'єкта, зводячи загальне до слів-знаків (імен). Правда, деякі з номіналістів, наприклад, Іоанн Дуне Скот (1265-1308 pp.), висловлювали обережно думку про те, що загальне, яке має основу в речах, є продуктом діяльності розуму.
І реалізм, і номіналізм розвивалися в руслі схоластики, але якщо реалізм зміцнював вплив католицької церкви, то номіналізм його розхитував, і тому вона рішуче виступила проти будь-яких спроб поширити номіналістичні погляди. Тож не випадково вже 1092 р. на церковному соборі в Суассоні погляди одного з перших номіналістів Іоанна Росцеліна — мислителя з Франції — було піддано анафемі, а самого Росцеліна богослови примусили відмовитись від занять філософськими питаннями. Проте справу Росцеліна продовжив П'єр Абеляр. Цей мислитель, окрім проблеми універсалій, активно вивчав питання співвідношення віри і розуму. В праці «Діалог між філософом, іудеєм і християнином» Абеляр доводить, що будь-яке філософське положення повинно узгоджуватись не з вірою, а з розумом, одержувати всебічне раціональне пояснення.Стверджуючи примат розуму стосовно віри, П.Абеляр різко засуджував тих філософів-реалістів, які спираються не на наукові аргументи, а на твердження «отців церкви».
Сміливі виступи П.Абеляра викликали занепокоєння в таборі реалістів. Вчення мислителя-номіналіста було засуджене на Суассонському соборі 1121 р. і вдруге на Санському соборі 1140 p., незадовго до смерті філософа.
Погляди Абеляра знайшли своє відображення і розвиток у працях наступних поколінь номіналістів. Так, У.Оккам, розвиваючи ідеї Абеляра, доводив, що розум і віра — прямо протилежні субстанції. Філософія повинна відокремитись від теології, інакше одержати істину в процесі пізнання буде неможливо. Оккам зазначав, що один і той самий на вигляд висновок неможливо знайти на основі двох родів знань, оскільки вони суперечать один одному.
Виступаючи проти реалістів, Оккам відстоював свободу слова і думок, проте не підтримував Абеляра, який піддавав сумніву пізнавальну цінність віри. Більше того, мислитель запевняв, що слід всіляко підтримувати християнські засади. «Навіть погрози,— вказував він,— випробування і небезпеки,— ніщо не може відвернути нас від захисту християнської релігії, за яку ми звикли нести всілякі незгоди і страждання».
Згідно з концепцією номіналістів, Бог не може бути пізнаний безпосередньо, шляхом споглядання. Ні наші відчуття, ні розум не дають нам відомостей про Бога. Людина довідується про нього лише через певні поняття. Але останні не свідчать про їх адекватність об'єктові пізнання. Так, Дуне Скот, розділяючи богослов'я і філософію, доводив, що теологія, спираючись на висловлювання «отців церкви», має своїм предметом Бога, тим часом як філософія — буття. Бога, твердив він, можна пізнати через пізнання буття. Але людина опановує лиш те, що може відчути. Бог — нематеріальна істота. Нематеріальне (поняття) існує остільки, оскільки існує чуттєве, а Бог нам не дається у відчуттях. Отже, робить висновок Дуне Скот, пізнання його неможливе, і буття Бога викликає сумнів. Поставивши питання про реальність існування надприродного, номіналісти вирішували його водночас із питанням про відношення духу, раціонального до чуттєвого.
Серед представників класичного періоду схоластики вирізняється помітна постать Фоми Аквінського (1225-1274 pp.), одного з головних представників реалізму. З появою в релігійній філософії саме його настає кінець епохи августино-платонівської орієнтації та розпочинається нова епоха — епоха томізму. Спираючись на Арістотеля, Фома Аквінський зумів утвердити своє бачення світу, релігії, віри, філософії і т.д.
На відміну від інших схоластів, Фома Аквінський відділяв віру від знання, царину розуму від внутрішніх переживань людини, але, всупереч номіналістам, які теж поставили питання про окремішність сфер духовного життя людини, він вважав, що розум пізнає не тільки матеріальні речі, але і Бога, його існування, його особливості, його дії. Проте, писав Фома, є такі істини, які для розуму недосяжні, а саме: що таке Трійця, першорідний гріх, релігійна віра, створення світу в часовому вимірі.
Як і Дуне Скот, Фома Аквінський розрізняв філософію і теологію. Згідно з ним, теологія будує свої концепції на основі одкровення, філософія — на основі розуму. Філософія служить теології, але не в буквальному значенні цього слова, а як пропедевтика до віри.
Спираючись на арістотелівське розуміння форми і матерії, Фома Аквінський доводив, що фізичні тіла складаються з форми і матерії, де формою є те, що в одиничних речах якісне, а матерія — те, що індивідуально різне. Форма є виразом єдності субстанції, матерія — її множини. Форма є активним началом стосовно матерії.
Розвиваючи вчення про Бога, Фома Аквінський стверджував, що існування Бога не є істиною очевидною. Це існування слід довести, і воно доводиться шляхом аналізу діянь Бога, які ми спостерігаємо в природі, суспільстві, логічному мисленні.
Спираючись на Біблію та вчення «отців церкви», Фома Аквінський приходить до висновку, що створення світу — безпосередня дія Бога, а не посередницьких інстанцій, як це доводили неоплатоніки. В своїй фундаментальній праці «Сума теології» мислитель запевняє, що створення світу є актом Божої волі, а не необхідності, і відбувалось воно відповідно до ідеї, запрограмованої Богом у певнім часі.
В теорії пізнання Фома Аквінський стояв на позиції поєднання чуттєвої і раціональної форм пізнавальної діяльності людини. В «Сумі теології» він зазначав, що всяке пізнання повинно спиратись на досвід у чуттєвій його формі, але чуттєве недосконале, коли воно не послуговується раціональним. Завдяки раціональному пізнанню людина проникає в сутність речей безпосередньо, але це стосується матеріальних предметів. Коли ж ми пізнаємо Бога, душу і т. п., то тут пізнання йде опосередковано «через щось».
Розглядаючи сутність універсалій, Фома Аквінський дещо змінив вчення реалістів. Він вважав, що загальне існувало спочатку до речей в божественному розумі. Універсали є не тільки в голові людини, але і в речах, адже останні, як і розум,— творіння Бога.
Для філософії Фоми Аквінського характерні риси, які підтверджують, що цей мислитель творчо узагальнив і розвинув усі філософські концепції, що існували до нього. Такими рисами є:
• гілеморфізм (душа і тіло людини — нерозривне ціле);
• об'єктивізм (наше пізнання спрямоване насамперед на оточуючий нас світ);
• емпіризм (знання — результат досвіду. Фома Аквінський рішуче заперечував апріорне походження знань);
• реалізм (Фома Аквінський був реалістом, але його реалізм мав поміркований характер. З одного боку, він засуджував крайній реалізм послідовників Платона, з іншого — крайній номіналізм, зокрема Росцеліна, який доводив, що загальні поняття — це лише звуки, які потрясають повітря, і більше нічого);
• раціоналізм (інтелектуалізм). Фома Аквінський вважав, що пріоритет у пізнанні має розум, який, спираючись на відчуття, формує їх у певній послідовності і на основі спільного, що їх об'єднує, робить висновок. Впродовж свого життя він рішуче виступав проти волюнтаризму, августинізму і абсолютизації чуттєвого пізнання містиків.
20 Одним із найвидатніших мислителів раннього Середньовіччя був Августин Аврелій, якого католицькі богослови назвали ім'ям Блаженний. Пошуки власної долі стали для нього поштовхом для філософської діяльності. Ще з юнацьких років Аврелій страждав від глибокого душевного неспокою, який привів його до пошуків істинної мудрості і духовного миру, що тривали упродовж усього життя. Народився філософ у Тагасті, африканській провінції Нумідія у 364 році. Його батько був язичником, а мати - відданою християнкою, яка по краплині вливала у нього християнські погляди і норми поведінки. У віці 16 років Августин почав вивчати риторику у Карфагені. До християнства прийшов не одразу. Спочатку його зацікавило маніхейство, потім скептична філософія, аж у середині 80-х років, після зустрічі з єпископом Амвросієм, Аврелій переймається ідеями християнства. У 395 році він вихрещується, стає єпископом в північно- африканському місті Гіппо, де й живе до кінця своїх днів.
“Така фігура, як Августин, - пише С. С. Аверінцев, - можлива тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньовічної філософії вже продумані.., але антична витонченість розуму і почуттів збережена в такій мірі, яка невідома вже молодим сучасникам Августина” [4, 443]. Аврелій Августин відкрив нову епоху в історії західної думки, виявивши, що раціональну істину про Бога можна осягнути відразу простим актом віри, яка притаманна навіть неосвіченим серед християн і яка перевершує будь-яку філософську істину. Тому найнадійнішим шляхом досягнення істини є не той, що починається завдячуючи розуму, а навпаки, той що починається з віри, а потім веде далі, від одкровення до розуму. Але закликаючи до віри,Августин зовсім не закликає відкинути розум. Про це свідчить відома формула Августина- “Розуміння є нагорода за віру”. В вірив, що не може бути людини, яка б не мала визначеної духовної долі. Виходячи з цього розуміння конкретного стану людини, він повинен був трактувати його з точки зору християнської віри, що в свою чергу вимагало трактування світу з точки зору віри. У цьому для Августина не було ніякої відмінності між теологією і філософією. Навпаки, він вірив, що ніхто не може правильно філософствувати до того часу, поки не зміниться його воля: ясність думки можлива тільки під впливом Божої благодаті. Таким чином, Августин встановив домінуючий характер і стиль християнської мудрості середніх віків, хоч Аквінський у 13 ст. змінив деякі з його припущень.
У цей час Августин Блаженний пише звернену до Бога “Сповідь”, у якій розповідає про свою ранню духовну і життєву еволюцію. Ця праця є яскравим прикладом гострого самопізнання і самоаналізу. Саме у ній Августин розповідає про своє життя до того, як він став християнином, а також про духовні пошуки, які привели його до прийняття християнського світогляду. Впродовж усього твору він вихваляє Бога і визнає повну залежність від волі Бога.
Августин не допускає ніякого сумніву щодо існування Бога. Бог - є генетичним і субстанційним началом всього, що існує. Він є джерелом природнього порядку. Порівнюючи характеристики свого знання і якості Бога, те, що вони вічні та істинні, Аврелій робить висновок, що джерелом вічної істини є Бог.
Світ створений Богом являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини - вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.
Душалюдини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.
Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.
Аврелій Августин також розглядає есхатологічну проблему (проблеми останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний з поверненням людей із земного міста у місто або царство, Боже. “Дваграда” створені двома видами любові, а саме: земної - любові до себе, небесної - любові до Бога аж до самозабуття. У трактаті “Про град Божий” Августин вперше говорить про історію. Історія починається з утворення світу, а людська історія починається з Адама. Августин розділив історію на шість періодів. П'ять періодів у нього пов'язані з старозавітною історією. Шостий період починається з першого пришестя Ісуса Христа.Він закінчиться “другим пришестям” страшним судом, коли настане кінець усієї світової історії.
Історію Августин мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан,приякому не будуть грішити. Отже, мета історії - моральний прогрес, перемога християнства у всьому світі.
Основою морального та праведного життя людини в середні віки вважали віру. Перед людиною стоїть вибір - вірити у Бога чи відвернутись від бога. Тобто, людина має волю. Зло чи гріх є продуктом свободи волі. Воно виникло, коли перші люди порушили перший заповіт з Богом, повстали проти нього. Свою нижчу твар ну волю вони протиставили волі творця. Зло взагалі полягає в порушенні світової ієрархії, коли нижче займає місце вищого, міняється з ним місцями.Августинрозуміє зло як відсутність добра:
“Зло є не що інше, як применшення добра, аж до повного свого зникнення” [1, 94]. Джерелом добра в людях є благодать. За Августином,благодать не може порівнюватись з будь-якими можливими заслугами людини і дається їй невідомо чому. Людина вибирається для спасіння Вищою Мудрістю. Це рішення неможливо зрозуміти, у його справедливість можна лише вірити. Віра - це єдине правильне джерело істини і спасіння.
Віра має вищий “авторитет”. Вона вказує шлях інтелекту людини, а також її духовній стороні. Тут віра діє через волю. Але і сама воля для Августина - це дар благодаті, дар обрання.
Зло проявляється ще і в тому, що держава ставиться вище церкви. Ця думка була покладена Августином воснову філософії суспільства і історії цього суспільства. Державу він пов'язує з царством диявола, а церква - царство Бога. Град Божий - це царство, де вічно живуть ті, хто своєю моральною поведінкою заслужив спасіння і милосердя. Про це теж йдеться в Августинівському трактаті “Про град Божий”.
Августин різко протиставляє державу і церкву. Держава заснована на любові до самої себе, на егоїзмі, а церква - на любові людини до Бога. Однак у самій церкві він розрізняв дві церкви: видиму і невидиму. Видима церква складається із усіх хрещених, із усіх християн. Але оскільки не всі християни вибрані для спасіння, то невидима церква - із обраних, але ніхто не знає чи вибраний той чи інший для спасіння. Тому ця церква - “невидима церква”.
Августинізм має великий вплив на становлення та розвиток середньовічної філософії, і проіснував як універсальна парадигма християнського філософствування, як авторитет, на який орієнтувався кожен мислитель християнського Заходу, до середини XIII століття.
21 Середньовіччя в Західній Європі пройшло під неподільним впливом теологічних доктрин, серед яких виділялася доктрина теолога і філософа Фоми Аквінського. Як і інші середньовічні мислителі, він кожну думку аргументував посиланнями на Біблію, твори "отців церкви". Проте погляди Фоми Аквінського були поглядами не лише теолога, а й глибокого філософа. Широко використовуючи філософські погляди Аристотеля, якого Фома Аквінський обрав своїм духовним наставником у філософії, йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи.
Фома Аквінський уявляв суспільство у формі велетенського пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга (а в мислителя — це суспільні стани) зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє в цьому ланцюгу піраміди кільце спрямоване безпосередньо до Бога. Зазначимо, що в ХІІ-ХІV ст. у Європі теологічні концепції про суспільство тісно переплітаються з практичними вимогами феодалізму. Концепція Августина Аврелія про "царство Боже" дуже нагадувала "ідеальну державу" Платона. Це був ідеал держави і суспільства. Феодалам же було потрібне таке вчення, яке хоч якоюсь мірою відповідало б реаліям того часу, закріплювало їх владу. "Середньовіччя,— пише А. Гуревіч,—не бачило виразної різниці між ідеальним правом І позитивним, тобто таким, яким його собі уявляли в теоріях, і таким, яке діяло практично і було зафіксоване у вигляді конкретних настанов, кодексів і т. д.". Тому августинська концепція була доменом вузьких теологічних дискусій і практично не виходила за межі університетських мурів.
Розвиваючи концепцію "ланцюгово-пірамідального" суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов'язана з сім'єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду корпоративними інтересами. І хоч середньовічне суспільство було побудоване на кшталт піраміди, все ж, як вважають європейські соціологи, це було деякою мірою і плюралістичне суспільство. Як пише той же А.Гуревіч: "Якщо ми хочемо правильно зрозуміти суспільний лад середньовічної Європи, то ми повинні до його аналізу підходити під кутом вертикальних і горизонтальних зв'язків. Васал підкоряється патронові особисто, але свій статус він отримує від груп, від суспільно-правової категорії, корпорації" і з цим статусом мусить рахуватися також і патрон"".
22Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи«семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики.
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формамипізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — уПрокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.
-------------------------------------------------
Періоди схоластики[ред. • ред. код]
Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.
Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).
У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен» - ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм) : універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).
У період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля.
Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користьіндивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, що руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою.
23 24 25 Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними віками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиріч XVII ст.
Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності , ніби її «відродження» (звідси і його назва у французькій мові — «Ренесанс»)*. Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства» було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до
Є ще поняття «проторенесанс» — період історії італійської культури (XIII— початку XIV ст.), для якого характерні риси світських реалістичних тенденцій. Творчість поета Данте, зодчого Арнольфо ді Камбіо, скульптора Нікколо Пізано, художників Кавалліні і Джотто великого мірою підготувала грунт для мистецтва Відродження капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).
Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні , на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Фраическо Петрарка (1304 — 1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний в Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії), в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін «гуманізм» (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці , він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його друзі і послідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) і Колюччо Салю-таті (1331 — 1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.
У кінці XV — першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Центральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко проявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі й інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. У сатиричній літературі XVI ст. провідне місце займають такі твори Еразма, як «Похвала Глупості», «Домашні бесіди» тощо. Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але основою її були принципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної культури.
Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.
Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовніших пантеїстичних систем.
Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шукали в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитв людина може активно втручатись у божественно-космічний процес), а не в досліді.
Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко використовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полководець, практика — солдати».
Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.
Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Відродження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Гал/о Галілєя). Великий крок уперед зробили фізика, математика, нагромаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі «Про будову людського тіла». Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сервет і англійський дослідник Уїльям Гарвей.
Серед гуманітарних наук провідне місце, як уже зазначалося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця своєї долі. В органічній єдності з етикою складались соціально-політичні концепції гуманізму, їх об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, знайшли яскраве відображення в «Утопії» Томаса Мора і «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.
У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.
Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.
Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі, Альберті, Браманте, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.
Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401—1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зробили також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища — інтер єра, пейзажу.
Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уїльяма Шекс-піра (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження.
Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.
Поширенню знань і піднесенню, культури взагалі на всі наступні Століття сприяло відкриття великого історичного значенні — винахід книгодрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг' (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування зробило великі успіхи в Європі. Центрами його були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлю-вачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ.
Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім ідеології гуманізму і культури Ренесансу на духовне життя Європи великий вплив мав реформістський рух (названий так, бо під час його на перший план ставилися вимоги реформи католицької церкви і культу). Реформація виросла із середньовічних єресей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині і Швейцарії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської революції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст.
Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років XVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену ієзуїтів, у заходах папства із здійснення рішень Трідентського собору (1545—1563), що заборонив будь-які зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність Контрреформації і прибічників Реформації завдали значної шкоди передовій науковій думці і вільній творчості. Особливо це проявилось в країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італія, Іспанія, Португалія та ін. Теологія і неосхоластика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах інквізицій горіли не бажані теологам книги, а нерідко і їх автори, і не лише в католицьких країнах, айв тих, де перемогла Реформація. Однак увесь XVI і початок XVII ст. — це самостійний і дуже важливий етап у духовному розвитку Європи. Його успіхи підготували перехід до культури нового часу. Зокрема, кінець XVI — початок XVII ст. ознаменувалися виникненням нового стилю художньої творчості — бароко.
Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення н
26 Заявляючи, що «усе наше пізнання починається з відчуттів», Леонардо рішуче відкинув інше, що не спирається на безпосереднє вивчення природи, знання – отримане з одкровення чи зі Священного писання.
Знання, яке не спирається на відчуття і досвід, не може претендувати на яку-небудь вірогідність, а вірогідність є найголовніша ознака справжньої науки. Теологія не має справжньої опори в досвіді і тому не може претендувати на володіння істиною.
Інша, по Леонардо, ознака неістинної науки – різноголосиця думок, велика кількість суперечок.
Позиція Леонардо є, по суті, заперечення теології. Знання, засноване на одкровенні, на «натхненні», на Священному писанні – недостовірне і тому не може прийматися до уваги; давши своє натуралістичне пояснення природи людської душі, Леонардо зневажливо відзивається про теологічне трактування «братів і батьків» – ченців і священиків.
До знання з натхнення Леонардо дорівнює і помилкові побудови, засновані на тому, що іменує «сновидіннями». Помилковими науками, що суперечать досвіду і не підтвердженими достовірними доводами і доказами, Леонардо вважав «пророчу» астрологію (від якої він відрізняв у своїх записах «спостережливу» астрологію), алхімію (знову ж виділяючи в ній практично незаперечну частину, зв'язану з досвідами по одержанню з'єднань природних елементів), спроби створення вічного двигуна й особливо некромантію та різні види чаклунства, що спираються на використання «парфумів». Леонардо не тільки спростовував підстави практики “некромантів” та інших чаклунів і магів, але і підривав віру в дива і знахарство.
Засноване на відчуттях, і насамперед на зорі, пізнання світу – єдине доступне людині знання – протистоїть містичному збагненню божества. Леонардо заперечує думки тих, хто вважає, що «зір заважає зосередженому і тонкому духовному пізнанню, що відкриває доступ до наук божественних»; навпроти, підкреслює він, саме око, «як володар почуттів, виконує свій обов’язок, коли створює перешкоду для плутаних і брехливих міркувань».
Іншою перешкодою для справжнього знання є влада традиції, книжкової вченості, що зневажає безпосереднім спостереженням і досвідом.
Звертання до досвіду як джерелу пізнання – не декларація. Скоріше навпроти – воно є висновком постійної і повсякденної практики Леонардо – спостерігача, художника, експериментатора, механіка, винахідника. Саме різноманіття його наукових інтересів, одночасне вивчення безлічі різноманітних явищ природи породжені прагненням самостійно перевірити всі наукові істини, пізнати справжній вигляд речей, проникнути в їх справжню природу.
У своїх записах і малюнках Леонардо постійно повертається до вже зроблених спостережень і досвідів. Малюнки відіграють особливу роль у його наукових вишукуваннях.
Основні філософські досягнення Леонардо да Вінче
Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.
Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п.
Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.
Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.
У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології.
Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.
І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.
Таким чином, Леонардо да Вінчі - історичний живописець, скульптор, архітектор, вчений та інженер епохи Відродження. Народився 15 квітня 1452 р. біля Флоренції, у сім’ї багатого нотаріуса. Леонардо да Вінчі створив гармонічний образ людини, який відповідав гуманістичним ідеалам, тим самим, від підсумував досліди кватроченто (період Раннього Відродження в Італії) і заложив основи мистецтва Високого Відродження. Склався як майстер, навчаючись у Андре дель Верроккьо (1467-72). Методи роботи у флорентійській майстерській кватроченто, де художня практика була з’єднання з технічними експериментами, а також зближення з астрономом П.Тосканеллі були зародженню наукових інтересів юного Леонарда да Вінчі.
У ранніх творах (голова ангела в “Хрещенні” Верроккьо, після 1470; “Благовіщення”, 1474 – обидва у Галереї Уффіци Флоренція; “Мадонна, Бенуа” – 1478 – Ермітаж Санкт Петербург). Леонардо да Вінчі розвиває традиції кватроченто, підчеркуючи плавну об’ємність формі м’якою світлотінню, іноді оживлюючи обличчя мало замітною посмішкою; у композиції “Поклоніння волхвів” (1181-82, не закінчена, підмальовка – в Уффіці) він, перетворює релігійний сюжет у дзеркало різноманітних людських емоцій розробляючи новаторські методи приготовляю чого малюнку.
Фіксуючи результати без чисельних спостережень в набросках, ескізах і натурних штудіях, виповнених у різних техніках (олівець, срібний олівець, сангіно, перо та інші), Леонардо да Вінчі добивається великої гостроти в передачі міміки обличчя, а фізичні особливості і руки людського тіла приводить в ідеальну відповідність з духовною атмосферою композиції.
В трапезній монастиря Санта-Марія деллє Граціє Леонадо да Вінчі створює “Тайну вечерю” (1595-97; через особливість техніки, яку використав Леонардо да Вінчі, масло з темперою – збереглась в сильно пошкодженому вигляді в 20-ст реставрована) високі етичні складові виражені у строгих математичних закономірностях її композиції “Тайна вечеря” знаменує одну із вершини у розвитку всього європейського мистецтва.
У портреті Монни Лізи (або “Джоконди”, 1503, Лувр) образ багатої міщанки представлений втіленням піднесеного ідеалу жіночості не тратячи при цьому інтимно-людської красоти, важливим елементом композиції становить комічний обраний пейзаж.
Як учений та інженер Леонардо да Вінчі збагатив проникаючими дослідженнями майже всі області науки того часу, розглядаючи свої замітки і малюнки як підготовку до гігантської енциклопедії людських знань. Скептично відносячись до популярного у той час ідеалу ученого-ерудита, Леонардо да Вінчі був найбільшим яскравим представником нового заснованого на експерименті мистецтвознання.
Зібрані Леонардо да Вінчі спостерігання над виливом прозорих та напівпрозорих середовищ на забарвлення предметів, відображені в його живописі, призвели до утвердження, у мистецтві Високого Відродження принципів повітряної перспективи. Універсальність оптичних законів була зв’язана для нього з уявленням про однорідність Всесвіту, він був близький до створення геліоцентричної системи, вважаючи Землю “точкою в світоутворенні”.
Леонардо да Вінчі здійснив видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи. Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку.
27 З 1458 року його призначають головним вікарієм у Римі. Микола Кузанський мав зацікавленість у філософії античності. Особливий вплив на розвиток його ідей зробили філософські вчення Платона, Піфагора, неоплатоніків, а також Арістотеля. У віці тридцяти дев’яти років він розпочинає свою творчу діяльність. На світ вперше з’являється перша філософська праця під назвою «Про вчене незнання». Натурфілософські принципи молодого філософа багато в чому відповідали духу того часу, в якому сам перебував. Він сам склав карту Європи і запропонував введення реформи юліанського календаря, який потребував покращення. І лише через півтора століть ця мрія була повністю втілена.
28 Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості: 1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Релігія, стверджує один з творців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом знання. 2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент пов´язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого. 3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об´єктивні та суб´єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що можна кількісно виміряти, — є об´єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб´єктивними, які не здатні існувати самі по собі. Об´єктивні якості можна звести до математичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосуванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту, абсолютну круглість), властивості яких легко математизуються. 4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудовувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденному досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепціями. Більше того, в раціональному поясненні світу філософія отримала конкурента — науку, якого сама ж і виростила, їй довелося шукати відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика. Метафізика (грец. meta — після, через і phesike — природа) — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу. Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстанція. Субстанція — те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), самодетерміноване (незалежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його. В середньовічній філософії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час завдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу. Принцип інерції (Ісаак Ньютон — 1643—1727), закон збереження імпульсу (Декарт), збереження речовини (Антуан Лавуазьє — 1743—1794) відкрили можливість і природу розглядати з позиції збереження, незнищенності. Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути — невід´ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислителів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізики!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафізичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавства і метафізики стала особливо очевидною в епоху Просвітництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступила проти метафізики. І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія. Для підтвердження достатньо навести назви провідних праць мислителів, які започаткували основні напрями розвитку філософії того періоду — «Новий органон» (органон-метод) Френсіса Бекона і «Роздуми про метод» Р. Декарта. Сама гносеологія під впливом розвитку науки також якісно змінилася. Тепер вона стала перейматися не пізнанням взагалі, як це було в попередній філософії, а науковим пізнанням. (Тепер на означення теорії наукового пізнання іноді вживають термін епістемологія). Філософи мали намір пояснити механізм формування загальнозначущих наукових істин (законів науки) і розробити метод ефективного та економного відкриття цих істин. Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу. В буденному знанні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з речами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб´єктивно — під кутом зору практичної доцільності: для чого вони, яку роль вони виконують. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб´єктивні, позбавлені самості, субстанційності. Наука натомість формує відношення до світу як до чогось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втрачає своє «олюднене» значення, вона постає як рідина з певними хімічними та фізичними властивостями. Завдяки науці світ перетворився на об´єкт. Сприймання сущого як об´єкта (об´єктивний підхід до сущого) означає «очищення» його від суб´єктивних якостей (вимірів, смислів), прийняття його як незалежної від суб´єкта самості. Це стає можливим за умови, коли річ визначається через річ, через експеримент, коли суб´єкт виключається із взаємодії речей. Це намагання «очистити» об´єкт від суб´єктивних «домішок» буде супроводжувати філософію впродовж всього Нового часу. Перетворення речей на об´єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об´єкти технологічних маніпуляцій. Якщо в попередні епохи вважали, що світ складається з тіл, з певних цілостей, з якими людина рахувалась як з творіннями Бога, то за Нового часу світ постає як речовина, маса, енергія, як щось безлике, позбавлене самоцінності, чим можна маніпулювати. Перетворення світу на об´єкт пізнання діалектично пов´язане з перетворенням людини на суб´єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об´єкта) і постає суб´єктом пізнання. При цьому подібно до того як об´єкт «очищувався» від суб´єктивних домішок, так і свідомість філософи намагались «очистити» від усього, що може викривити процес пізнання — від вірувань, авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів.
29 Велику гідність науки Бекон вважав майже само імовірним та висловив її у своєму відомому афоризмі «Знання – це сила» (від латин. Scientia potentia est). На науку здійснювалося безліч нападів, і проаналізувавши їх – Бекон прийшов до висновку про те, що Бог не забороняв пізнання природи. Бог дав людині розум, який постійно прагне пізнання Всесвіту. Люди ж повинні зрозуміти, що існують два види пізнання: 1) пізнання добра та зла; 2) пізнання речей, які створені Богом.
Пізнання добра та зла людям заборонено. Його Бог дає їм через Біблію. Але створені речі людина може пізнавати при допомозі розуму. Наука повинна займати гідне місце у «царстві людини». Призначення науки – примножувати силу та могутність людей, забезпечувати їм гідне багате життя.
Бекон стверджував, що досі відкриття ділились випадково, але не методично. Їх було б значно більше, якщо б дослідники озброїлись правильним методом. Метод – це головний засіб наукового дослідження. Досліджуваний метод, що був розроблений Беконом, і цей метод є раннім попередником наукового методу. Відомо, що цей метод був запропонований у філософській праці «Новий органон», був призначений для заміни методів, які запропонував у своїй праці «Органон» античний філософ Арістотель (майже 2000 років тому назад).
Як стверджує Бекон , в основі наукового пізнання повинні знаходитись індукція та експеримент. Він розділяє індукцію на повну та неповну. Повною індукцією він вважає таку, що означає регулярне повторення та невичерпність будь – якої властивості предмета на досліді, що розглядається. Індуктивні узагальнення виходять із пропозиції, що саме так буде йти справа в усіх подібних випадках. Неповна ж індукція включає в себе узагальнення, що було зроблено на основі дослідження не усіх випадків (висновки згідно аналогії), як правило число усіх випадків практично неоглядне, але теоретично доказати їхню чисельність неможливо. А тому, намагаючись створити «істинну індукцію», Френсіс Бекон шукав не лише факти, які підтверджують визначений висновок, але й факти, які спростовують цей висновок.
Таким чином мислитель озброїв природознавство двома засобами дослідження: перерахунком та винятком. Саме головне значення має виняток. З допомогою свого методу Бекон встановив, що формою теплоти є рух дрібних частинок тіла.
У своїй теорії пізнання Бекон приходить до думки, що істинне знання випливає із досвіду. І така філософська позиція Бекона отримала назву «емпіризм». Засновником та послідовником емпіризму вважають Френсіса Бекона.
Згідно теорії Бекона, стосуючись теорії пізнання цього геніального філософа, який робить висновок, що будь – який метод , який отриманий дослідно –індуктивним шляхом є одночасно як дослідним так і індуктивним. Мислитель розділяє джерела людських помилок, які стоять на перешкоді до пізнання, ділить їх на чотири групи, які він назвав «ідолами»:
1) Ідоли роду – витікають із самої людської природи, не залежать ні від культури, ні від індивідуальної людини.
2) Ідоли печери – це індивідуальні помилки людського сприйняття, можуть бути вродженими та набутими.
3) Ідоли площі або ринку – як наслідок суспільної природи людини, спілкування, і використання у спілкуванні мови.
4) Ідоли театру – засвоєні людиною від інших людей неправдиві уявлення про устрій дійсності.
Послідовниками тієї течії у філософії Нового часу стали: Т.Гобс, Дж.Локк, Джордж Берклі, Д. Юм – в Англії, а також Е. Кондільяк, К. Гельвенцій, П.Гольбах, Д. Дідро – у Франції.
Проповідником емпіризму Френсіса Бекона став словацький філософ Ян Байєр.
30 . Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози. Значний внесок у подалання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
31 Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про "монади" — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази,
Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив
Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і між собою мають єдине відношення — "гармонію". У випадку, коли в світі падку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними.
Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується "перцепцією" (духовно пасивною здатністю сприйняття).
Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає
"монадами-душами". Монади найвищого ступеня здатні до "аперцепції"
(свідомості) і їх називають "монадами-духами". Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене
"завбаченою гармонією", яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє.
Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином,
Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз
"Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.
Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про "усі можливі світи" (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука про цей дійсний світ).
32 Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії Локка, але, разом з тим, висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму матеріалістичного. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття виступають основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У своїй першій праці "Досвід нової теорії зору", спираючись на наукові дослідження роботи ока, оптичні пояснення процесу бачення, Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без відповідних ідей речей. У пращ "Трактат про принципи людського знання" Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише дух, чи суб'єкт, який сприймає чуття. Щоб довести це, він використовує аналіз різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями. Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо мати ідею фактично означає наявність чуттєвого сприйняття), Берклі проголошує помилковою думку про можливість існування матеріальної, немислячої субстанції.
Усі речі є лише "комплексами наших чуттів". Їх існування можливе виключно завдяки нашій свідомості. Тому для Берклі важливо вирішити проблему, звідки ці "ідеї" виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської позиції суб'єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як результат однієї верховної духовної причини — Бога.
Відповідним чином визначає Берклі зміст природознавства як неадекватного пізнання, створеного Богом. Визнаючи, що єдиною причиною різних явищ можна назвати тільки дух, Берклі стверджує лише теологічну мудрість та істину. Аналіз вихідних понять природознавства (причиновість, рух, сила, простір і час) Берклі підсумовує твердженням, що поняття "причина" емпірично ніяк не доводиться. Ми лише користуємося поняттям про причину як ідеєю причини, а не відкриваємо такого феномену поза суб'єктом, бо для доведення природничо-науковим чином слід послідовно перевірити усі можливі варіанти причин, чого ніхто ніколи не робив. Поняття простору і часу Берклі визнає у випадку узгодження досвіду суб'єкта про різні відчуття: одні після інших, одні поряд з іншими.
Намагання Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю свідомості суб'єкта, уявою якої е світ) було нездійсненним за збереження створених ним філософських позицій. Тому наприкінці свого життя Берклі починає тяжіти до класичного об'єктивного ідеалізму, взірцем якого він визнавав Платона.
5.2.4. Давид Юм
Давид Юм (1711-1776) продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.
Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наші сприйняття світу не дають можливості довести ні його існування, ні його відсутності. Така агностична позиція обґрунтовується у відомих творах Д.Юма "Трактат про людську природу" (1738), "Дослідження людського розуму" (1751) та ін. Усі "духовні сприйняття" він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном "враження", які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий — ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і точними. Усі наші ідеї чи враження є копія чуттєвих комбінацій. Визнаючи за думкою лише здатність розділяти та об'єднувати, Юм стоїть на позиціях чітко окресленого сенсуалізму.
Керуючись позицією .Локка, Юм вирізнює чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього відноситься лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб'єктивних дій розуму з об'єднання чи розділення вражень.
Між враженнями та ідеями існують три типи відношень: 1) будуються на виявленні подібностей та відмінностей; 2) відбивають послідовності в просторових та часових визначеннях; 3) відношення причини та наслідків. Саме третій тип Юм розглядає як головний у природознавстві (досвіді побудови схем суб'єктивних дій з образами природної реальності). Дослідження поняття "причина" уможливлює Юму дати обгрунтування, що дане поняття не має під собою жодного емпіричного значення, окрім фіксації послідовності явищ — одне після другого. Усі причини пояснюються ним як відношення просторового співіснування та часової послідовності. Тобто поняття "причина" Юм розглядає як похідне від понять "час" та "простір". Детально аналізуючи конкретні випадки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатні дати кінцевого визначення подій, причин та наслідків.
Фіксуючи своє ставлення до попереднього наукового пізнання, до історії філософії, Юм вважає, що філософські системи, механіка є узагальненням досвіду суб'єкта в зручних формах.
5.3. Розвиток раціоналістичної філософії в Західній Європі
34 Питання про людську природу Ю. розглядає під кутом теорії пізнання, тобто передусім як проблему людських пізнавальних здатностей, розв'язання якої мало призвести, за його задумом, до створення "повної системи наук, побудованої на майже цілком новій основі". Основа ця мислилася як суто емпірична, що ні в якому разі не порушує меж опису явищ і не претендує на з'ясування сутності матерії, духу та їх співвідношення. Тлумачене з емпіристських позицій, питання про основу, джерело та природу знань постає питанням про специфіку, структуру і функції пізнавального досвіду. Останній не пов'язується при цьому з існуванням матеріальних об'єктів, яке для скептика Ю. взагалі було теоретично нез'ясовним. Безпосередньо ж пізнавальний досвід, як вважав Ю., складається з перцепцій, "сприйнять", двома основними різновидами котрих він вважав "враження" та "ідеї". Різницю між ними Ю. вбачав у: а) відмінностях за силою та яскравістю, з якими враження та ідеї виникають у людському розумі; б) розбіжності порядку та часової послідовності, з якими вони виникають і перебігають. Враження, за Ю., є первинними сприйняттями, безпосередніми даними зовнішнього досвіду (відчуттями). Вторинними ж сприйняттями є передусім чуттєві образи пам'яті (ідеї) та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Формулюючи перший "принцип" науки про природу людини, за яким "усі прості ідеї виникають '(прямо чи побіжно) з відповідних ЇМ вражень", Ю. тим самим прагне мимохідь вирішити і проблему вроджених ідей — вони неможливі, оскільки ідеї можливі лише як похідні вражень.
Прості ідеї характеризує тенденція до поєднання між собою, і не лише й не стільки відповідно до вільної гри фантазії, скільки відповідно до принципу асоціації — "м'яко діючої сили". На думку Ю., "таких якостей, з яких виникає ця асоціація і за допомогою котрих ум переходить означеним чином від однієї ідеї до іншої, — три, а саме: подібність, суміжність у часі та просторі, причина і дія". Об'єктивний характер причинно-наслідкових залежностей Ю. вважав теоретично недоказовим, повсюдну ж переконаність людей в об'єктивній їх природі він пояснював дією специфічного психічного механізму, завдяки якій регулярна поява і наступність однієї події після суміжної з нею події помилково сприймається як необхідне породження наслідку причиною. Це хибне сприйняття поступово, але послідовно "конденсується" спочатку у стійку асоціацію очікування, потім — у звичку, і, нарешті, — у віру в те, що і в майбутньому перша подія завжди супроводжуватиметься другою. Однак на такому переконанні об'єктивність каузальності заснована лише у природознавстві, у сфері ж наук про духовні, психічні явища існування причинності безперечне. Адже це причинність внутрішня, іманентна людині як духовній істоті, вона виникає й реалізується через механізми продукування ідей враженнями та асоціювання. Тому ті чи інші галузі наукового пізнання, як вважав Ю., спроможні осягнути автентично відповідні різновиди каузальності лише тією мірою, у якій вони постають як відгалуження психології. Виступаючи адептом своєрідного психологічного детермінізму, Ю. прагне, врешті-решт, до максимальної психологізації науки, принаймні науки про людину. Та й сама людська особистість з позицій такого детермінізму тлумачиться філософом не як щось субстанційно-унітарне, а як "низка або жмут різноманітних сприйнять, що слідують одне за іншим". Суспільно-політичне вчення Ю. свідчить про те, що він, не будучи прибічником вже віджилої феодально-елітаристської концепції 'влади від бога", водночас виступав і проти перспективних на той час "договірних" теорій походження влади та держави. Суспільство, га 10., — історичний наслідок розростання сімей, а політична владі — утвердження та поширення інституту військових вождів, послух яким став звичкою для народу. Легітимність же цієї влади зумов л ша, на думку мислителя, тривалістю правління і послідовністю дотримання принципу приватної власності.
У галузі морального пізнання ІО. характеризує рух від переконань, не позбавлених гедоністичного колориту, через утилітаризм до спроб подолати індивідуалізм завдяки культивувати) альтруїстичного почуття загальнолюдської "симпатії". В естетицію. процес пізнання йде через редукцію її проблематики до питань пшхології художнього сприйняття; у релігії — через критику інституалізованої і обстоювання "природної" релігії. Будучи одним з "вічних супутників" людства, Ю., однак, виявив особливий вплив на розвиток позитивістської тенденції на всіх її етапах.
35 Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату "Досвід про людський розум" (1690). За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.
Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування "вроджених ідей" і стверджує поняття "рефлексу". Продуктивним методом створення наукових знань визнається індуктивний метод Декарта.
Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу "чистим аркушем", на який лише досвід накладає свої письмена.
Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній — як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, — рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м'якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування — це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.
Локк запропонував поділ якостей на первинні та вторинні, уявлення про які виникають на підставі зовнішнього досвіду. Первинні якості виникають через вплив на наші органи чуття об'єктів з різноманітними властивостями. Вони свідчать про різноманітність світу. Такими визнаються просторові властивості, маса, рух тощо. Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органів чуттів: смак, колір, запах, звук тощо. Ці властивості існують лише для нашої свідомості, наших почуттів. Проблему вирізнення первинних і вторинних якостей Локк визнає як найважливіша для філософії, науки, бо якщо перші е реальними сутностями світу, то другі — лише номінальними, а люди часто не бачуть різниці між ними і приписують дійсності такі властивості, яких реально не існує.
Відмінність реальних і номінальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд існуючих класифікацій буття, традиційних принципів створення таких класифікацій. Згідно з Локком, реально існують лише індивідуальні об'єкти як носії властивостей. Тому різноманітні роди, види, класи, групи визнаються лише номінальними поняттями, що фіксують властивість різних речей бути схожими. Разом з тим схожість не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номінальне визначення, яке не завжди відповідає реальним властивостям речей.
Локк відрізняє два ступені знання: правдоподібне та беззаперечне. Незаперечне знання є продуктом мислення, міркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнішнього досвіду. Правдоподібне — продукт безпосереднього емпіричного досвіду. Таке знання дає відповідну думку, яка ще не пройшла процедури міркування, порівняння з іншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадії: спекулятивну (інтуїтивну, яка опирається на узагальнююче мислення внутрішнього досвіду); демонстративну (така, що є міркуваннями над даними зовнішнього досвіду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття).
Поширення сенсуалістської методології Локком на пізнання суспільних явищ дає змогу внести зміни у поняття "природного стану людей", яке запропонував Гоббс. Локк стверджує, що природний стан — це не війна усіх проти всіх, а стан рівності між людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити із собою та своїм майном усе, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу іншої людини. Тому і влада, яка дається суспільною угодою володареві, не є абсолютною. Вона завжди обмежена — іноді більше, іноді менше — природними законами. Таке поняття природного стану людей дає змогу створити поняття доцільності розподілу влади, яке стало базовим для усіх сучасних демократичних конституцій, на "законодавчу", "виконавчу" та "федеральну". Відношення між ними будуються на системі противаг, зумовлених суспільною угодою обмежень однієї влади іншою. В основі угоди лежить право обох сторін, у випадку невиконання тих чи інших положень, розірвати її.
Філософія Локка настільки вплинула на світогляд англійців, що сьогодні часто вказують: "для англійців висновки, побудовані на спостереженні емпірії, означають те саме, що і філософствування". Вплив Локка на світову філософську думку визначається тим, що після нього філософія, відокремлена від здорового глузду, який спирається на дані чуттів, визнається схоластичною і не вартою уваги.
36 Основні методологічні підходи Т.Гоббса
Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії.
Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії).
Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається.
В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що залежать від об’єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб’єктивний характер. Всі ці враження залишають в нас сліди, які і складають пам’ять; завдяки пам’яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим.
Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття: задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути незадоволення. Переважаюче стремління і визначає нас до дії з механічною необхідністю. Протиставлення добра і зла співпадають з протиставленням приємного і неприємного, корисного і шкідливого. Всі етичні судження суб’єктивні і набувають об’єктивну обов’язковість лише в державі.
37 Особливості механістичного світогляду
Історики науки вважають, що Галілей заклав основи методології теоретичного рівня фізичного пізнання. На відміну від Бекона і Декарта, Галілей не залишив систематичного викладу своїх уявлень прометод наукового пізнання. Численні дослідження філософів, методологів та істориків науки, здійснення на основі однобічного виокремлення певних рис. сторін методу Галілея не дозволили в повному обсязі розкрити зміст цього методу. Вдалу спробу реконструювати головні риси методу Галілея зробив Б. Я Пахомов [1].
Лінійний характер методології Галілея ввійшов у фізику Нового часу ” одягненим” в ідею, що загальний принцип побудови цілісної картини світу, пояснюючи всі явища наукової теорії повинен виходити із загальної фізичної картини світу. Ввівши в процес пізнання теоретико-математичні образи об’єктів, що складені з частин з певними властивостями, він проводить з ними мисленні експерименти, аналіз яких дозволяє виводити логічні наслідки принципового значення [2].Зокрема, він теоретично передбачив фундаментальний принцип (закон) про тотожність інертної та гравітаційної маси. Незважаючи на те, що фундаментальну теорію руху Галілею побудувати не вдалося, він максимально наблизився до введення цілого ряду основоположних теоретичних ідеалізацій, що дозволили в подальшому відкрити фундаментальні закони механічного руху, опираючись на тотожність образу Всесвіту-машини з методом теоретичного моделювання природних явищ і процесів.
Галілей максимально наблизився до ідеалізації основного елементарного процесу – форми руху. Декарт доповнює його сформулювавши два вихідні закони руху[3]. Ньютон формулює вихідні положення щодо властивостей простору і часу, вводить уявлення про абсолютний простір і абсолютний час на “стику” фізики, математики, філософії. теології. Введення системи координат і розробка математики змінних величин дали дослідникам універсальний засіб теоретичного зображення механічного руху, що поєднує в собі високий ступінь абстрактності і чуттєво доступної наочності [4].
Розвинене теоретичне знання в тій чи іншій галузі фізики – це багаторівневе системне утворення, що будується за допомогою специфічної логіки конструктивного моделювання. Загальний багатофакторний образ фізичного світу різнобічно спирається на певну конкретизацію фундаментальних світоглядних, філософських категоріальних систем і принципів. Так, образ матеріальної точки, що переміщується в просторі з плином часу, був конкретизацією загальних світоглядних уявлень про матерію, рух, простір і час. Закони механіки конкретизували філософські уявлення про причинність і закономірності. Тому для природодослідників і філософів в умовах XVII- XVIII століття нормою науковості виступає тотожність, збіг уявлень механічної картини світу з філософськими категоріальними системами. Зміна фізичних картин світу веде до створення ілюзій типу “зникнення” матерії, причинності тощо. Справа в тому, що ідеалізований образ картини світу не стільки забезпечує наочність теоретичних абстракцій, скільки сутність спостережуваних явищ і процесів. Скажімо, ідеалізація матеріальної точки дозволяла наочно представити образ матеріального тіла як системи точок, а її траєкторію в тримірній системі координат – наочним зображенням реальної траєкторії тіла. Але це вже наочність нового рівня, яка не тотожна наочності буденного досвіду Прикладом цього є теоретичний образ прямолінійного рівномірного руху без впливу зовнішніх сил [4].
38
|
ФілософіяПросвітництва.
Просвітництво (кінець XVII – в основному XVIII ст.) – філософія та політична ідеологія епохи загибелі феодалізму та ствердження буржуазного суспільства, сутність якої складається, за словами І.Канта, у широкому використанні людського розуму для реалізації ідеї соціального прогресу. Виникнувши в Англії (Френсіс Бекон, Гоббс, Джон Локк (1632-1704), Джон Толанд (1670-1722), Дейвід Юм (1711-1776)), просвітницька ідеологія розповсюджується у Німеччині (Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781), Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803), Іммануіл Кант (1724-1804)) і особливо у Франції (Монтеск’є Шарль Луі (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784)). Дещо пізніше ідеологія Просвітництва розповсюджується і в США (Бенджамін Франклін (1706-1790), Томас Джефферсон (1743-1826)). Просвітники прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його норови, політику, побут за допомогою розповсюдження ідей добра, волі, справедливості, знань. Для філософії просвітництва характерні орієнтація на розум, прогрес науки, як основу соціально-економічного розвитку суспільства, антиклерикалізму, боротьба з неуцтвом. Французькі просвітники, будучи самосвідомістю “третього стану” (купці, володарі мануфактур, буржуазія, яка багатіла і набирала силу), підготували ідеологічно Французьку революцію 1789 року.
Монтеск’є властиві: деізм, критика релігії та церкви, заперечення провіденціалізму, розвиток ідеї всезагальної закономірності у природі та суспільстві, обгрунтування концепції географічного детермінізму у соціології, відстоювання ідеї конституційної монархії та принципу розподілу влади.
Видатним представником епохи Просвітництва є Вольтер (справжнє ім’я Аруе Франсуа Марі), що виражає інтереси вищих прошарків третього стану. Вольтерові властиві: критика феодальної ідеології, яскраво виражений антиклерікалізм, а в теорії пізнання розділяв сенсуалізм Дж.Локка та критикував декартове вчення про душу та вроджені ідеї. Деізм (Бог є безособистісна першопричина світу, світ, будучи створеним, залишений розвиватися за своїми власними законами). Вольтер критикує релігію, вбачаючи її генезис у неуцтві та обмані, але він не атеіст, бо відмічав, що: “Якщо б Бога не було, то його треба було б видумати”. Він висуває ідею рівності людей перед законом, але не майнову. В основі “філософії історії” (термін Вольтера) полягає ідея прогресивного розвитку суспільства. Найважливішою для нього є ідея свободи людини, у т. ч. “свобода виказувати свої думки”.
Центральною проблемою для Ж-Ж Руссо була проблема нерівності між людьми, витоки якої він вбачав у приватній власності і звідси його егалітаризм (ідея про зрівняльний переділ приватної власності без її ліквідації).
Представники епохи Просвітництва свою місію мислили у тому, щоб нести у маси світло знань та розуму (тобто займатися тотальним просвітництвом народу). Але їх просвітництво було особливе. Це було політично розмальоване просвітництво. Філософія, наука, музика, живопис, поезія: все повинно бити в одну ціль – сприяти політичній активності людей, запевняти їх наносити удари нерозумному порядку речей, а також запевняти людей у необхідності перебудувати життя на основі “добра, свободи та справедливості”. Просвітники почали з вимоги свободи думки, слова, друку. Душителькою вільної думки була церква, що насаджувала неуцтво, марновірство, забобони, на їх погляд. У політичній програмі просвітників ключовим було слово “закон”. Від нього якби промінням розходились досить туманні за смислом, але завжди яскраво розцвічені та привабливі слова: Свобода, Рівність, Братство. “Свободу” просвітники розуміли як добровільне підкорення закону. “Рівність” розумілась як рівність всіх людей – від пастуха до короля – перед законом (у дворянсько-монархічній Франції, наприклад, це означало перед усім вимогу ліквідації всіх станових привілеїв та необмеженої королівської влади). Повне свавілля монарха відображене у вислові короля Людовіка XIV: “Держава – це я !”). До того ж, розробка поняття “людство” – головна заслуга епохи Просвітництва. “Братство” у просвітників залишалось лише емоційною прикрасою політичної програми (вони сподівались на встановлення братства між буржуа та незаможним народом шляхом зрівняльного переділу приватної власності без її ліквідації - егалітаризм). Питання про соціальну, майнову нерівність внесло у ряди просвітників відоме збентеження та розкол, найстриманіші позиції зайняв Вольтер, досить радикальні – Ж.-Ж.Руссо . Вольтер не припускав думки, що коли-небудь соціальна рівність стане фактом. “Це й найбільш природна, але і найбільш химерна ідея”. “На нашій нещасній планеті люди, що живуть у суспільстві, не можуть не розділятися на два класи – на багатих, які розпоряджуються, та бідних, які служать” (“Філософський словник”). Руссо виступив з різкими нападками на цивілізацію, яка, на його думку, зруйнувала патріархальний світ “природної людини”, увівши право приватної власності. Егалітаризм – вихід з положення (на думку Руссо).
Просвітителі у більшості були прибічниками “просвітницької монархії”. Всі свої надії вони покладали на особистість державця, вважаючи, що “добрий” та “мудрий” король (імператор, цар, монарх-філософ) спроможний здійснити у суспільстві всі необхідні зміни. Важливо при цьому мати на увазі, що при дотриманні ключового принципу програми, а саме законності, форми державної влади не мали для просвітителів принципового значення. “Кращий уряд той, за якого підкоряються тільки законам”, - писав Вольтер у “Філософському словнику”.
У Філософії просвітителі виступали проти всілякої метафізики. Вони сприяли розвитку будь-якого роду раціоналізму, в науці – розвитку природознавства, досягнення якого підкріпляло їх віру у прогрес. В області моралі та педагогіки просвітителі проповідували ідеали гуманності та системи виховання молоді. |
39
Кант Іммануіл (1724-1804) родоначальник німецької класичної філософії. У філософському розвитку Канта виділяють два періоди – “докритичний” (до 1770 р.) та “критичний”.
У перший період він розробив “небулярну” космогонічну гіпотезу про створення планетної системи з першопочаткової “туманності”. Головні твори “критичного” періоду: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика спроможності судження”, основу яких складає вчення про явища та про “речі в собі”. Про “речі в собі” нічого сказати не можемо, крім того, що вони є поза нашою свідомістю. У цих працях викладались: “критична” теорія пізнання, етика, естетика. Кант здійснює коперніківський переворот у філософії, зосередивши увагу не на об’єкті, як попередня метафізика, а на суб’єкті пізнання, вперше представив пізнання як діяльність! Пізнання за Кантом містить у собі: 1) чуттєві, емпіричні сприйняття; 2) апріорні форми діяльності розсудку: а) форми чуттєвості (час і простір); б) форми розсудку, категорії (необхідність, причинність, кількість, якість та ін.); 3) форми розуму (ідеї душі, бога), які виходять за кінцевий досвід.
Достовірне теоретичне знання є тільки в математиці та природознавстві. А метафізика (попередня філософія) неможлива, бо розум впадає у протиріччя (є антиномічним). У сфері етики Кант формулює моральний закон (категоричний імператив): “Роби так, щоб використати людину для себе, також як і для іншого, завжди як мету і ніколи лише як засіб”. “Інша людина повинна бути для тебе святою”.
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831), виходячи з діалектичних тенденцій Канта, Фіхте, Шеллінга, розробив загальну теорію ідеалістичної діалектики та використав її до різних областей знань. Найбільш повно його ідеї розкриті у працях “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”. В основі всіх явищ природи та суспільства полягає абсолютна ідея (тотожність мислення та буття), світовий дух. Цей початок є діяльним, активним та проходить у своєму розвитку три етапи: 1) логіка; 2) ідея у формі “інобуття”, тобто природа – філософія природи; 3) розвиток ідеї у мисленні та історії – філософія духу (мистецтво, релігія, філософія).
Філософією Гегеля завершується розвиток і тим самим виникає протиріччя між системою Гегеля та діалектичною ідеєю. Гегель дав аналіз діалектичних законів та категорій; розробив раціоналістичну теорію пізнання.
Поряд з позитивною розробкою проблем філософії історії (історизм, ідея закономірності), йому властиві й елементи антигуманізму (анти пацифізм, пріоритет держави над особистістю та ін.).
40 41 42 Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762- 1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності".За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з Його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії(і в таму він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо".Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї И.-Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775 — 1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінг вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постануть як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останнізавжди співвідносні; сказавши "об'єкт ", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий індивідуальний розум, а всезагальний світовий.Шеллінг робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не, бездумно.

Отже, Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінг розвинуті ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.
Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії
Георг-Вільгельм Фрідріх-Гегель (1770- 1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінгенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Гегель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності.У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Гегеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищу межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує).
Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя-єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

Протиріччя постають "душею " всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.
Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій — це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея "відчужує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" — улюблене визначення Гегеля.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.
Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії ГегеляЗрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби "вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного коду" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза—антитеза—синтез і т.д.
Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").
Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Гегелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом Революції природи, > людської історії та пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософ її Гегеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: ♦ "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); ♦ праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї— природа — "Філософія природи"; ♦ історія суспільства та особа — "Філософія історії", "Філософія духу", "Філософія права": ♦ дух (свідомість) — "Наука логіки ", "Історія філософії", "Філософія релігії", "Естетика".
Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина - у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняно з Аристотелевою логіку - логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Гегель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).
Як і{е слід розуміти? Гегель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Гегеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі: отже, логіка "другої рефлексії" є логікою протиріч.

Завдяки діалектичному методу мислення Гегель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-і сторичного процесу. Звідси випливала вимога Гегеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.
Хоч Гегель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

Попри все філософія Гегеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Гегеля була і запишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.
-------------------------------------------------
43 Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха[ред. • ред. код]
Останнім із представників німецької класичної філософії був Людвіг Фейєрбах (1804-1872) - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду.
Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.
При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не «абсолютний дух», світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.
Найважливішою характеристикою суб'єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість - це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Фейєрбах зауважує: «Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з «Я», без чуттєво даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.
Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, - це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування “Я” і “Ти” Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.
Отже, суб'єкт, за Фейєрбахом, - це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейєрбахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити - це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на «світ явищ» і «світ речей у собі». Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить.
Матеріалізм Фейєрбаха традиційно залишався метафізичним. Його характерною рисою був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з природою. Природа — основа духу. Вона ж повинна з'явитися основою і грунтом філософії, покликаної розкрити земну суть людини, яку природа наділила відчуттями і розумом, і психіка якого залежить від його тілесної організації. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму
44 Формування філософії марксизму
Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Та в нашому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовлюється тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені або навіть зведені в абсолют такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічній і соціально-політичній теоріях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним: марксизм — це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів; марксизм — це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова;

практика соціалістичного будівництва неадекватна теорії марксизму і таке ін.

Щоб з'ясувати повніше причини такої розбіжності оцінок треба дослідити умови й фактори його виникнення та розвитку.

Як відомо, марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Причин, що його породили, багато. Це й суспільно-політичні, історичні, економічні умови, теоретичні джерела та природничо-наукові передумови.

До перших слід віднести ті обставини, що в середині XIX століття капіталістичні відносини швидко розвивалися в країнах Європи й Америки. Протиріччя між працею й капіталом різко загострилися. Постійними супутниками були економічні кризи. Росло безробіття, озлидніння трудящих мас. Це вказувало на гострі суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами тогочасного капіталістичного суспільства.

Класова боротьба між пролетарями та буржуа в ЗО—40-х роках минулого століття загострилася. Пролетаріат із "класу в собі" перетворився в "клас для себе". Пролетарський рухвиріс кількісно й організаційно. Аналізуючи його, Ф.Енгельс виділив основні форми цієї боротьби: стихійні виступи робітників проти окремих капіталістів; луддизм (стихійна боротьба, що виражалася в руйнуванні машин, застосування яких спричинило скорочення робочої сили); масовий страйковий рух, який призвів до утворення робітничих спілок; стихійні виступи робітників окремих заводів, фабрик, міст, у яких пролетаріат чітко заявив про свої класові вимоги (Ліонське повстання французьких робітників у 1831 — 1834 роках, Сілезьке повстання німецьких робітників у 1844 році); чартистський рух, який виник в Англії у другій половині 30-х років XIX століття і досяг свого апогею в 40-х роках. Це був широкий, масовий і політично оформлений пролетарський рух.

Всі ці виступи зазнали поразки. Тому невдовзі постало питання про необхідність створення такої теорії, яка могла б допомогти робітничому класові в його економічному, соціальному й політичному звільненні.

На прохання лідерів робітничих партій і спілок К.Маркс і Ф.Енгельс написали для них програму "Маніфест Комуністичної партії". В ньому і наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діа-лектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об'єктивні закономірності — його діалектику. Це було передумовою формування історико-ма-теріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму і ленінізму.

У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема діалектика Г.Гегеля й матеріалізм Л.Фейербаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши "абсолютну ідею", похідним для якої нібито є матеріальний світ і взяли на озброєння її "раціональне зерно" —діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав "дух" у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про "світовий розум", Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток світу, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л.Фейербаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму./'Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейербах відкинув його, не помітивши в ньому "раціонального зерна". Матеріалізм Фейербаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, неумінням дослідити явища з точки зору їх розвитку. Фейербах не переносив матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя і тому був матеріалістом "внизу" і ідеалістом "вгорі". Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки Фейербах розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. В теорії пізнання Фейербах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядаль-нимДЕ>ейєрбах виступав і як атеїст. На його думку, не бог створив людину, а людина — бога.

Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо), основоположники якої поклали початок трудовій теорії вартості, встановили факт існування суспільних класів. 1 хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І всежїхня концепція сприяла матеріалістичному розумінню історії.

Важливу роль у становленні марксистської філософії відіграли досягнення природознавства, якими була ознаменована перша половина XIX століття. До цього природодослідники лише збирали емпіричний матеріал і описували його. Тому причини багатьох фізичних явищ вони часто вбачали в загадкових силах ("флогістон", "теплород" і т.д.). Маркс і Енгельс узагальнили досягнення тогочасного природознавства, використавши їх для створення діалектико-матеріалістично-го світогляду.

Особливого значення тут набули відомі три великі відкриття (закон збереження енергії, вчення про клітинну будову живих організмів і еволюційна теорія Дарвіна). Вони відіграли важливу роль в обгрунтуванні єдності матеріального світу, матеріального характеру й нерозривного зв'язку процесів, що відбуваються в природі. Ці відкриття дали можливість пояснити основні процеси природи й відкинули метафізичний погляд на світ, стали природничо-науковою основою, на якій виникла діалектико-матеріалістична філософія.
45 Карл Маркс (1818-1883 рр.) – визнаний учений, засновник конфліктної парадигми в соціології. Разом зі своїм однодумцем і соратником Ф. Енгельсом (1820-1895) він фактично здійснив розрив із теоретично спрямованими вченнями про суспільство, що існували до них, та запропонував людству новий ліворадикальний проект перебудови сучасного йому суспільства. Карл Маркс написав велику кількість робіт (деякі у співавторстві з Ф. Енгельсом), де в той чи інший спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них належать: «18 брюмера Луї Бонапарта», «Класова боротьба у Німеччині», «Громадянська війна у Франції», «Критика Готської програми», «Капітал». У цих та інших роботах К. Маркс широко використовував емпіричні соціологічні дослідження. Так, вивчаючи положення мозельських селян у 40-ві рр. ХІХ ст., він звертався до аналізу офіційних документів, листів, результатів опитувань тощо.
Карл Маркс не застосовував назви «соціологія», хоча деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед, тим, що власне термін, яким позначали назву нової науки, ще міцно не увійшов у науковий обіг, а також тим, що між К. Марксом і його непримиренним опонентом О. Контом існували політичні, ідеологічні та міжособистісні розбіжності.
Критикуючи О. Конта, К. Маркс справедливо підкреслював, що необхідність емпіричного, достовірного, конкретного знання про суспільство не повинна принижувати значення теоретичного пізнання. На жаль, на практиці поєднання двох підходів – позитивістського та марксистського – не відбулося й кожен із них розвивався самостійно як специфічна, окрема культура світосприйняття та світорозуміння. Однак, саме поєднання цих двох підходів – емпіричного та теоретичного – мало б позитивний ефект, слугуючи досягненню істини у вивченні суспільства. Якщо для Конта і Дюркгейма головне – стабілізація суспільства, то для Маркса – його знищення та заміна новим більш справедливим. Вважається, що вся світова соціологія виникла та сформувалася ніби як реакція на марксизм, як прагнення засобами теорії спростувати його. Насправді, Маркс був прибічником революційного шляху зміни суспільства, всі інші соціологи – реформістського. Маркс – основоположник теорії конфлікту, він визначав протиріччя й конфлікти як важливий фактор соціальних змін, як рушійну силу історії. Світоглядна трагедія К.Маркса у тому, що з своєї теоретичної системи він усунув Божественний Дух і Людську Душу, а бездуховна і бездушна теорія не в змозі народити живої, суто людської практики. Така теорія гине від власної практики.
46 Ідеї матеріалізму та діалектики в роботах Ф. Енгельса.
Класична нимецька філософія - філософська праця Енгельса. В 1888 році разом з додатком - тезами про Фейрбаха- К. Маркса - ця праця Енгелься вийшла окремим виданням. У творі дано всебічний глибокий аналіз становлення і розвитку марксицької філософії, ії теоритических джерел, розкрита сутність здійсненного к Марксом револійційного перевороту в філософії, показано докоріну відмінність діалектичного матеріалізму, як наук, теорії пізнання і перетворення світу, як до кінця послідовного і партійного вчення від усіх попередніх філософських систем. У першому розділі розглядається філософія Гегеля, як одне з ідейних джерел Марксизма . Розкриваючи революційну ролю діалектичного методу Гегеля, Енгельс разом з тим показує, що революційна сторона Гегелівської філософії вступає в соперечність з догматичним змістом його системи, внаслідок чого з філософії гегеля можуть випливати різні і навідь цілком протилежні - революційні і консервативні - погляди і практичні дії, залежно від того , що в ній береться за озброєння - діалектичний метод чи ідеалистична система. Ніщивного удару ідеалістичної філософії Гегеля, за словами Енгельса, завдав Фейрбах. Він віднови материалізм, як наук.філософію. Напрям і тим самим зробив величезний вплив на подальший розвиток філософії. Філософія Фейрбаха є другим важливим теоритичним джерелом Марксизма. Однак Фейрбах критикуюч ідеалізм Гегеля, не сміг розкрити суть його філософії. Він відкинув також націніше його досягнення - діалектику. Новий висший стан у розвитку філософії Енгельс пов`язує з іменем маркса, який не тільки поєднав матеріалізм з діалектикою а й докорінно переробив їх, долаючи обмеженність філософії Гегеля і Фейрбаха. У другому рощзділі Енгельс дає наукове визначення основного питання філософії його двух сторін, розкриває наукову неспроможність ідеалістичної філософії, протиставить ій діалектичний матеріалізм як науковий світогляд. Говорячи про пізнанність світу Енгельс піддає критиці агностицизм Канта і Д.Юма. Він показує, що найрішучішим спростуванням всякой не наукової філософії, агностицизму і скептицизму з очки зору діалектичного матеріалізму є практика. У Третьому розділі Енгельс дав критичний аналіз поглядів Фейрбаха на мораль і релігію, розкрив їхній абстрактний антропологічний х-ер, ідеалізм Фейрбаха у поглядах на суспільний розвиток. У 4 останньому розділі Енгельс виклав основні положення філософії, ідеаликтичного матеріалізму як революційне вчення, що перетворює дійсність.
47
Некласична філософія.
В.І. Штанько і І.А. Щекалов
Харківський Державний Технічний Університет Радіоелектроніки
1. Загальна характеристика некласичної філософії
Під некласичної філософією прийнято розуміти сукупність розрізнених філософських течій, що виникли в Західній Європі в 19 ст. поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій, бо вона самим фактом своєї присутності та впливу на розуми сучасників, стимулювала критичне ставлення до себе і прагнення її подолання.
Починаючи з епохи Відродження і Нового часу і аж до середини 19 ст. в Західній Європі складалася і усталюється традиція раціональної філософії, що знайшла своє остаточне оформлення в філософських системах представників німецької класичної філософії, перш за все І. Канта і Г. Гегеля.
Реальна історія 18 і 19 ст., однак, не затребувала цю філософію: вознесений на вершину людських цінностей розум виявився неспроможним як пояснити, так і запобігти дисгармонію і хаос, які стали змістом суспільного життя. Разом з крахом Наполеонівської Франції на початку 19 ст. були осоромлені високі ідеали епохи Просвітництва (розуму); в 30-40-ті р. р. в Німеччині і Франції різко загострилася класова боротьба, що позначив непримиренні позиції в суспільстві. Цей розкол посилився до кінця 19 ст. і вилився в спробу докорінної перебудови самих основ економічного і суспільного життя (Паризька Комуна в 1871 р.). Франко-Прусська війна 1870 - 1871р. р. винесла свій вирок духовним цінностям епохи розуму. Прогресистської ілюзії щодо майбутнього золотого століття були розвіяні.
Іншим фактором, що відтіснив німецьку класичну філософію, стала революція в природознавстві і промислова революція. Тріумф хімії, створення теорії збереження енергії, відкриття Фарадеєм електро-магнітної індукції, Ампером-теорії магнетизму; до кінця 19 ст. відкриття радіоактивності, рентгенівських променів та інше, не могли залишитися непоміченими суспільною свідомістю. Все це відбувалося на тлі інтенсивного застосування знань для модернізації виробництва і технічних новацій. Світ мінявся на очах: перша залізниця, перший автомобіль, перші досліди повітроплавання, електричний телеграф і електрична лампочка, потім-телефон, радіозв'язок та багато іншого. Техніка агресивно вторгалася в духовне життя, завойовуючи в ній провідні позиції. Європеєць був втягнутий в цей процес; наука і техніка ставали більш цінною "філософією", тому що їх використання обіцяло нові блага.
Звертає на себе увагу і така обставина, як демографічний вибух, що стався на Європейському континенті. Якщо в період з 6 в по 1800 р. населення Європи не змогло перевищити 180млн. людина, то починаючи з 1800г. по 1914р. воно досягло 460 млн., тобто зросло більш, ніж в 2, 5 рази. Прихід маси на арену історії ознаменував одночасно і зміщення акцентів в культурі. Класична філософія вже не могла мати успіх за межами університетських кафедр.
Динамічний 19 століття, як бачимо, ламав багато звичні уявлення людей. Разом з райдужними надіями були і тривожні передчуття, і побоювання, і страх перед невідомим. Все це загострювало інтерес до чисто людських форм життя, про яких раціональна філософія замовчувала. Течії, що склали зміст некласичної філософії, а саме-екзистенціалізм, ідеї А. Шопенгауера, "філософія життя", прагматизм та й позитивізм, незважаючи на його відданість науці, досвіду, корисності,. і т.д. по суті є ірраціоналістіческімі. Відхід від розуму, його заперечення як духовної цінності є істотна риса некласичної філософії.
Інша її загальна риса плюралізм (множинність) концепцій, ідей, підходів, течій, своєрідна "Різноголосиця" серед філософів. Сенс того, що відбувається можна усвідомити тільки в тому випадку, якщо чути всіх разом, а не окремо кожного з них.
Некласична філософія знаменувала собою більшу увагу до людини, спробу побачити його у всій складності його багатогранної натури. У цьому полягає її гуманістичний зміст.
Далі розглянемо основні течії та ідеї некласичної філософії
48 дна з найважливіших особливостей праць представників такого напрямку, як філософія життя, – це спроба розглянути існування особистості в його цілісності і сукупності всіх деталей. Мислителі прагнули осягнути все буття людини, розшифрувати його сенс. Найвідоміші філософи, що працюють в даному напрямку, – це Ніцше і Шопенгауер. Спробуємо сформулювати основні положення їхніх праць.
Можна сказати, що філософія життя Шопенгауера досить песимістична. Великий мислитель вважав, що існування людства і розум – це несумісні поняття. Філософ не вірив у прогрес. Він писав, що все життя людини підпорядкована не розумним спонукань, а так званої волі. Що таке воля за Шопенгауером? Якщо пояснювати коротко, то це основний інстинкт, який спонукає людину до збереження життя будь-яку ціну. Воля виражається в певних афектах. В основному це потреба у владі, любові і так далі. Слід також зазначити, що воля абсолютно сліпа. Вона не підпорядкована законам логіки.
Шопенгауер вважав, що поки є ця воля до життя, яка штовхає людину до безцільним і неконструктивним вчинків, все існування фактично безглуздо і хаотично. Яке ж рішення пропонує знаменитий мислитель? Філософія життя Шопенгауера полягає у тому, що людина повинна зрозуміти необхідність відмови від волі. Тільки в цьому випадку його життя не буде підпорядкована інстинкту, і індивід знайде справжню свободу. Тут можна провести аналогію з древніми містичними вченнями, де вказувалося, що сенс життя людини полягає в досягненні нірвани. І великий філософ, і мудреці закликають до відмови від ілюзорного світу, який підпорядкований інстинктам.
Ірраціоналізм Шопенгауера поділяв і знаменитий філософ Ніцше. Філософія життя його оспівує сильної людини, яка змогла створити себе сам. Ніцше призирает обивателів, їх дрібні турботи і стандартне мислення. Він співав гімн надлюдини, який далекий від умовностей, авторитетів, громадської думки. Варто відзначити, що Ніцше також згадував у своїх працях волю, як стрижень життя людини. Однак тут варто внести невеликі доповнення. Під волею філософ мав на увазі прагнення панувати. У якомусь сенсі в цьому і криється причина того, що Ніцше був противником християнської моралі. Філософ вважав, що релігія робить з людей рабів. Чого вартий його вислів про те, що тільки коли бог помре, людина остаточно звільниться.
Ніцше ж оспівував повелителя, володаря життя, який не підкоряється нікому і нічому. При цьому не варто думати, що філософ був схильний до нігілізму. Ніцше зазначав у своїх працях важливість самостійного розумного мислення, індивідуального пізнання життя. Мислитель вважав, що кожна особистість в силах виробити власні принципи свого існування, а не приймати ті знання і закони, які нав’язані ззовні. Ніцше писав, що надлюдина – це вершина, до якої повинен прагнути кожен розумна людина
49Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.
Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).
Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.
Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини: * розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки; * аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.
Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.
Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].
Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.
Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.
Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.
Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.
Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].
“Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.
Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.
Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.
Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).
Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.
Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.
Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.
50

Філософія Серена К'єркегора
Ірраціоналістіческій характер філософії
Філософія С. К'єркегора займає особливе місце серед філософських концепцій XIX століття тому, що Кьеркегор вперше відверто виступив проти раціоналістичної системи Гегеля. Неймовірна популярність гегелівських ідей у XIX столітті, з одного боку, дуже коротке життя К'єркегора, з іншого, і замкнутий характер, яка спричинила за собою довгий самотність, навіть усамітнення, з третього, не дозволили К'єркегора стати ні відомим мислителем при житті, ні мати будь-яких учнів для продовження роздумів "в дусі К'єркегора" або розвитку його ідей. А "дух К'єркегора" мав свою неповторну особливість: "Цей Одиничний", - такий текст, сформульований самим К'єркегора, запропонував він як надгробної епітафії задовго до смерті. На філософію К'єркегора, як на Епікура і Ніцше, серйозний вплив зробили фізіологічні відхилення від норми - хвороби з моменту народження до кінця життя. Як вважав Кьеркегор, його народження - результат злочину батьків, а тому він так і не отримав божественної благодаті.
"одиничні" К'єркегора полягала не тільки в різкій критиці філософського раціоналізму, який він не прийняв і якому протиставив не так систему, скільки цілісність і несуперечність ідеї віри.
Кьеркегор висуває ідею віри в протилежність раціоналістичної традиції, але не заперечує можливостей розуму, не применшує пізнавальних схильностей і здібностей людини. (Кьеркегор закінчив теологічний факультет Копенгагенського університету). Він тільки, як і Кант, обмежує можливості розуму в пристрої щасливою, справжнього життя людини. Розуму є місце в життя, але не розум є справді людським надбанням. Розум не в змозі пояснити божественне диво (диво - одиничне), розум не здатний охопити все багатство і унікальність одиничною людського життя. Розум ковзає лише по поверхні, він не в змозі проникнути всередину життя, осягнути всі грані її духовності.
Кьеркегор яскраво і однозначно вже в I половині XIX століття виступив проти загальних і об'єктивних підстав людського буття. Людина, на відміну від тварини, не родове, а екзістірующее істота. Родові ознаки - розум людини, є вторинними вже тому, що людина створена за образом і подобою бога. (В кінці аналізу філософії К'єркегора ми окремо зупинимося на причинах релігійності данського мислителя).
Оскільки життя у людини одна, неповторна і незамінна, остільки одиничні стилі та одиничні образи життя є найбільш характерними властивостями "Я".
У критичній літературі іноді проводять паралель філософії К'єркегора і Сократа. На відміну від Сократа, Кьеркегор головним завданням філософії бачить не раціональне обгрунтування релігійно-морального життя, а, навпаки, по-перше, над-раціональне, навіть ірраціональне обгрунтування життя, по-друге, життя не релігійно-моральної, а над-етичної, що не заважає понад-моральної життя мати підставу в етиці.
Розум не може служити підставою людського життя вже тому, що розум універсальний; він належить роду людського і жодна людина на землі не в силах позбутися від розуму, не в змозі не послухатися розум, коли мова йде про потреби людини, про умови його життя. Тому розум не в змозі не те, щоб пояснити диво і навіть розуміти його.
Що дійсно ріднить філософію К'єркегора з філософією Сократа - це заклик прислухатися до внутрішнього голосу. Оскільки внутрішній голос К'єркегора це не сократівський "голос совісті" - даймоніон, а голос віри - "лицаря віри ". Внутрішнім голосом людини говорить сам бог [2; 6]. Ірраціональна віра К'єркегора позитивна, оскільки ніколи і ні за яких обставин не може бути піддана раціональній обробці, тобто віра не може бути раціонально оформлена. Віра не трансцендентальну (як в негативному ірраціоналізмі), але трансцендентна розуму. У цьому плані Кьеркегор йде слідом за Августином Блаженним, називаючи "одкровення" Августина "вірою", а себе - лицарем віри.
Вчення про лінійному бутті одиничного
У центр своїх філософських роздумів Кьеркегор ставить проблему буття одиничного - єдиного і єдиної людини. Щоб пояснити особливість своєї філософії, Кьеркегор послідовно описує і аналізує три "сфери існування" людини - естетичну, етичну, релігійну.
Сфери існування К'єркегора не мають нічого спільного з тріадою Гегеля. Для Гегеля досягнення вищого, третього рівня буття людини - рівня духу, можливого через послідовне проходження рівня ідеї та рівня природи, свідчить про спіралеподібно саморозвитку і самопізнання світового духу. Рух буття за думкою К'єркегора, навпаки, здійснюється лінійно, а не спіралеподібно: вища стадія розвитку людини - стадія віри, не має нічого спільного з першою стадією - естетичної. Віра не доповнює естетичне і етичне розпочати життя, але піднімається над ними, протистояли їм обом.
Отже, життя людини в цілому, як вважає Кьеркегор, покоїться на тих чи інших правилах поведінки, на тих чи інших нормах і принципах ставлення до життя, тобто на етиці. Але етика різна і Кьеркегор розрізняє три несвідомих один до одного типах життя, що виражаються в трьох протилежних стадіях (рівнях) життя. По суті, Кьеркегор говорить про три різних етика.
Історично перша стадія, на якій протікає життя людини, це естетична. Вона описується К'єркегора у двотомній роботі "Або-або" 1843 року. Кьеркегор на відміну від попередньої традиції від Платона до Канта і Гегеля розуміє естетику як чуттєвість взагалі, керуючись, мабуть, лише етимологічним аспектом слова. "На цій стадії людина обуріваємий насолодами, одержимий пристрастями. Це етика більшості, яка будується на принципі: "зривай день". Крайнім вираженням естетичного буття є еротика. Прагнення постійно шукати чуттєвої насолоди розкладає зсередини естетичного людини. Він стає полоненим власних устремлінь. Неминуче настає пересичення і відчуття безглуздості існування, що супроводжується відчаєм ".
Другою стадією життя людини є етична. Етична стадія протилежна естетичної. Основою етичної етики є усвідомлення відповідальності і боргу кожної людини перед іншою людиною, перед людством. На цьому рівні життя культивуються сталість і звичка, а основною вимогою стає вимога стати самим собою.
У своїй роботі "Насолода і обов'язок" (поняття, відповідно корелюють з естетичним і етичним началами життя), Кьеркегор писав: "Естетичним початком може назватися те, завдяки чому людина є безпосередньо тим, що він є; етичним ж - те, завдяки чому він стає тим, чим стає ".
Дихотомія "естетичний-етичне", що отримала повне висвітлення в роботі 1843 року з назвою "Або-або" ( "Enten-eller"), і негативне ставлення до обох початків буття самого автора свідчить, що є ще один варіант вибору життєвого шляху, ще одна червона, але тепер і дороговказна нитка життя. Це - етика релігійна.
Релігійний рівень життя людини є вищий, богоподібний. Релігійна етика, цементуючим справжнє буття людини, не знімає попередні два - естетичну і етичну, навпаки, є прямим протиставленням як першої, так і друге. фізіологічним підставою перше, естетичної норми життя (етики) є почуття, другий, етичної - розум, третьої, релігійної - серце. Наскільки несумірними і не зводяться один до одного є фізіологічні підстави трьох принципів життя - Почуттів, розуму і серця, настільки не співвідносяться і не співмірні самі три способу життя - естетичний, етичний, релігійний.
Думка К'єркегора, незважаючи на популярність в ті часи гегелівського методу, тече в напрямку, протилежному гегельянству: промови про синтез перших двох начал буття релігійної етикою не йде і йти не може. Релігійна етика не має нічого спільного з першими двома, вона протистоїть їм, вперше з часу Августина, виводячи людину до істинного джерела буття - вірі. Одиничне буття не може спочивати не на що інше, крім віри.
Вчення про вірі як підставі екзистенції
"Віра -- вища пристрасть в людині. Мабуть, у будь-якому поколінні знайдеться багато людей, які навіть не дійшли до неї, але не знайдеться жодного, який би міг піти далі неї ... Я не приховую, що мені ще далеко до віри, але я не намагаюся на цій підставі опоганювати велике або обманювати себе, перетворюючи віру в дитячу хвороба, у дрібницю, яку бажано скоріше залишити позаду. Втім, і тому, хто ще не дійшов до віри, життя ставить достатньо завдань, і при чесному до них відношення й його життя не залишиться безплідною, хоча б і не уподібнилася життя тих, хто зрозумів і знайшов найбільше - ВІРУ "[2, 44]. Віра є підставою вищої стадії розвитку людини, тобто стадії екзистенції. А екзистенція не може не бути одиничною, такою ж унікальною і недоступною для розуму, як віра людини.
Розглянути джерело віри, її специфіку - завдання невеликого твори К'єркегора "Страх і трепет", написаного в тому ж, 1843 році. Кьеркегор виводить головним героєм - лицарем віри - біблійного Авраама і прагнути побачити екзистенцію Авраама, і дороги його серцем. Щоб від безсилля тремтіла думка. Розгляд віри, яку уособлює Авраам, дозволяє побачити його неповторну єдиність, що несе диво.
Авраам, за К'єркегора, став володарем скарбниці віри, залишився в пам'яті людей батьком віри і "не було на світі людини, подібного за величчю Авраамові, і хто ж в стані осягнути його? ". Авраам не просто викликав здивування, але став провідною зіркою, рятує боязкі душі. Кьеркегор наступним чином пояснює свою тезу. Коли Ісак, єдиний син Авраама, сприйнявши себе як жертви просив батька пощадити його молоде життя, Авраам спробував утішити і підбадьорити сина. Але коли Авраам усвідомив, що син так і не зрозумів віри батька в бога, представив себе вітчимом, щоб не відняти віри у сина, щоб віра в батька змінилася на віру в бога. "Якщо в мене немає батька на земля, то будь б моїм батьком ", господи, - затремтів і закричав Ісак. З цими словами Авраам сказав про себе: "Нехай краще він думає, що я потвора, ніж втратить віру ...".
Отже, віра є тим інструментом, за допомогою якого людина стає відмінним ото всіх людей, - він стає Одиничним.
Старий Авраам, стоячи біля підпалених дров з занесенням ножем на свого єдиного сина -- єдину свою надію, Авраам "не засумнівався і не озирався боязко по сторонам, не обтяжив неба своїми благаннями ... він знав, що від нього вимагається найтяжчих жертва, але знав також, що ніяка жертва не має здаватися занадто жорстокою, раз Господь вимагає її: і він заніс ніж ". Авраам" вірив проти всякого розуму ".
* Кьеркегор НЕ суперечить собі, коли говорить про борг. Обов'язок і відповідальність мають підставу в етичному початку; останнє "є спільне, і, як загальне, воно обов'язкове для всіх і кожного. Етичне обов'язково має значення в кожну хвилину, завжди ... воно саме є метою для всього, що знаходиться поза ним, і за включенні цього в себе, етичному далі йти нікуди. Будь-яке одиничне особа має свою зовнішню мета загалом, і етичної завданням індивідуума є постійно виражати себе в загальному; отрешаться від усієї одиничності, щоб стати загальним ".
Щоб пояснити відміну спільне, - етичне, (обов'язок і відповідальність) і одиничне, - віру, Кьеркегор вигадує різні варіанти історії Авраама. Авраам міг би молити бога пощадити його єдиного сина, а заодно і його з Саррей, яка померла б з горя, - і ми б мали естетичного, чуттєвого Авраама.
Авраам етичний, з наявністю певного обов'язку і відповідальності перед сином, перед дружиною, міг би встромити ножа собі в груди, і таким прославився б у світі, показавши світу справжню батьківську любов.
І в першому, і у другому випадку перед нами постав би звичайний чоловік, яким керують, відповідно, почуття чи розум.
Але біблійний Авраам, збираючись в дорогу, залишив свій розум, але взяв з собою віру і все збулося згідно з віри Авраама. Віра Авраама, і про це постійно повторює Кьеркегор, ставилася до справжнього життя. У цьому пункті, який акцентує увагу на справжню віру, (справжню вже тому, що вона має місце в цьому житті і в даний час - не в минулому, не в майбутньому), Кьеркегор протиставляє свою віру - віру християнства. Християнство XIX століття стало брехливим, а тому брехливою та поверхневої стала віра. Віра, як вчить християнство, є інструментом заспокоєння, отримання солодкого блаженства, порядку і спокою. Віра стала засобом здобування щастя, значить, віра перекручена, або її немає взагалі, а є лише розум. У сучасного християнства, вважає Кьеркегор, немає справжньої віри. Справжньою вірою володіє Авраам. Якби віра Авраама ставилася до минулого або майбутнього життя, йому потрібно було б швидше покинути цей світ. Але Авраам по-справжньому вірить і по-справжньому страждає і джерелом його страждань є віра. Віра не рятує людину, але робить життя людини виключною, одиничною, божевільної.
З етичної точки зору, Авраам хотів вбити сина, тому його можна кваліфікувати як вбивцю. З точки зору віри, Авраам просто вірив, що бог не допустить зла. Явне протиріччя між обов'язком і вірою, між етичним і релігійним початками буття виявляє страх, або почуття страху.
Що зміцнило руку Авраама і що утримало її занесену, не давши безсило опуститися? Що зміцнило душу Авраама, що в нього не почорніло в очах? - Ставить риторичні питання Кьеркегор і називає Авраама друге, після бога, батьком роду людського, який пізнав підвищену пристрасть - божевілля.
У висновку викладу філософії К'єркегора можна відзначити, що віра, як її розумів автор "Страху і трепету", є "найвища вершина", а тому є нечесним з боку філософії підміняти віру чимось іншим і дивитися на віру зверхньо.
Інтерпретація віри в сучасній психології
Наскільки актуально прочитання Серена К'єркегора сьогодні, після півтори сотні років після написання його творів?
Як видається, сьогодні замислитися над проблемою віри, чітко описаної К'єркегора, повинен перш за все психолог, або майбутній психолог.
Так, сучасні дослідження з психотерапевтичної практиці висвітили неявні передумови суб'єктивного відчуття одужання психічно хворих пацієнтів. У теоретичних дослідженнях з психотерапії є обгрунтованою тезу, що головним у терапевтичної допомоги є не знання механізмів функціонування психіки і не знання причин, що її порушують: досвід психологічної допомоги, існував завжди у християнських громадах з моменту їх виникнення, тільки підтверджують вихідне положення психотерапії.
В даний час виділяють, як мінімум, дві передумови, що впливають на ефективність психотерапевтичних сеансів. Це, по-перше, віра в свого пацієнта психотерапевта і, по-друге, віра в ефективність діючих методик. Суб'єктивні відчуття хворого про настання бажаного результату, про покращення свого стану і висловлювання пацієнта про те, що "стає краще "не є об'єктивними критеріями. Висновок хворого, що "стало краще" розглядається лікарем як наступ "найближчого ефекту "- ефекту психологічної допомоги, але не власне терапевтичної або фармацевтичної. "Найближчий ефект" з точки зору самовідчуття людини може дійсно мати емоційно позитивний характер: з ним спілкуються, якщо не сказати, "пораються", "панькаються" на зразок матері, йому допомагають, обговорюють його проблеми, вказують на можливі варіанти вирішення проблем.
Не зайво буде згадати історію виникнення первісного християнства, принципи функціонування перших християнських громад. Навіть за часів К'єркегора, тим більше за часів початку дій перших християнських громад, - в умовах виникнення християнства, було вкрай далеко до відомої лише з кінця XIX століття системи психологічної допомоги у власному значенні слова. Але вже були "апріорні" уявлення про умови формування "нестерпних вистав "(З. Фрейд), про введення їх у загальну?? труктуру свідомості, про необхідності їх ізоляції, про усвідомлення травматичної ситуації та знаходження її джерел.
Вказані три фактори: 1) психологічна підтримка та участь в чужій долі, 2) розуміння особистісних проблем і 3) допомогу у вирішенні або пошуку шляхів вирішення проблем, -- розглядаються сьогодні як джерела появи надії. Але головним фактором виникнення і пульсування надії є віра, жорстка вимога якої постулюється в будь-якої релігії, що прямо свідчить про несвідомому, інтуїтивному відкритті механізмів функціонування психіки в феномен віри у релігійно орієнтованому свідомості. Щоб чекати і дочекатися, треба вірить ь. Якщо врахувати біографічні відомості про К'єркегора, чи не в цьому причина оспівування віри, його релігійності, що тільки вона і допомогла пережити "нестерпні" ситуації, змогла виправдати суцільну "божевільну" трагедію життя? Релігійно орієнтоване свідомість, запропонувало світові новий спосіб життя - за законами міжособистісних відносин, демонструє своєю філософією данський мислитель середини XIX століття Серен Кьеркегор.
51 Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.
Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена K'єpкeгopa (1813—1855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя" і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.
У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Гайдеггер (1889— 1976), Карл Ясперс (1883—1969); у Франції — Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), Габріель Марсель (1889—1973), Моріс Мерло-Понті (1908—1961), Сімома де Бовуар (1915—1986); в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет (1883—1955); в Італії — Нікколо Аббаньяно (1901— 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.
Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва.
В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.
52У французькій філософії середини ХХ ст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов’язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі. Таке поєднання літератури і філософії є явищем невинятковим, адже література Франції, як жодна інша, змогла наблизитися до філософії.
Філософічність літератури - це давня традиція, яка розвивається ще з часів Середньовіччя та Відродження, а в епоху Просвітництва вона досягла значного злету, варто назвати хоча б імена Ж.-Ж. Руссо, Монтеск’є, Д. Дідро, Вольтера та ін. Саме у Франції зародився жанр есе, який функціонує на стику філософії та літератури, - а Камю був митцем - есеїстом.
Д. Наливайко зауважив, що “на відміну від Марселя і Сартра, Камю не прагнув до витворення філософських систем. Камю тяжіє до образного типу мислення, що простежується і в його есеїстиці”.
Камю неодноразово повторював, що він не є філософом. Ще в молодому віці Камю записав у своїх записниках: “Думають тільки образами. Хочеш бути філософом - пиши романи”.
Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а також у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські праці не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом. Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна мати достатній матеріал для аналізу.
Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, - зміна його філософських поглядів безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.).
Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”.
С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі: * Першим витком спіралі є коло “Абсурду”. * Другим витком є “Бунт”. Цей етап утворюють твори: “Чума”, “Праведні”, “Бунтуюча людина”. * Третій виток - твори написані у 50-ті роки.
У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: “Падіння”, “Вигнання і царство”. С. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву “Вигнання”. Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їх незрілими.
Оскільки тема обмежена лише філософією абсурду, то до розгляду ми візьмемо твори першого етапу, але у контексті усієї творчості А. Камю.
Проблемою абсурду у творчості А. Камю цікавились, починаючи з часу написання його ранніх творів. По-перше, це була не тільки досить нова проблема, а й актуальна, по-друге, у Камю проблема абсурду знайшла досить цікаве й неоднозначне тлумачення. Камю підніс проблему абсурду до рівня найважливіших проблем людства. У філософський науці є уже певна кількість досліджень філософії абсурду у Камю. Багато досліджень стоять, як і сама творчість Камю, на межі філософії та літературознавства, і прагнуть охопити при аналізі усю творчість в усіх її аспектах. Серед найвідоміших дослідників слід згадати імена С. Великовського, В. Карпушина, Н. Маньковської, С. Семенової, А. Руткевича та ін.
Найбільш інтенсивно займалися цією проблемою у 70і, 80і рр. На сучасному етапі, а особливо в українській науці ця проблема недостатньо широко досліджується.
Дана робота складається з двох розділів: дослідження поняття абсурду у теоретичних працях Камю (зокрема у “Міфі про Сізіфа”) та дослідження філософії абсурду у драматургії та прозі.
53 Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).
Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.
Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.
У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".
Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.
Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Класичним ньютонівським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб'єктивні за своїм походженням. Світ, на думку Маха, є "комплексом відчуттів", а тому: завданням науки є лише опис цих "відчуттів".
Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного І ПСИХІЧНОГО. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил".
Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.
Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.
Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.
На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.
Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.
Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопоняття" не верифікуються.
З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.
У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.
Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.
Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".
По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.
На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.
Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.
Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму"
54 . Релігійна філософія
Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.

Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших "небесних" істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених "аврааміч-них" релігій, чиє виникнення пов'язується з ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.

В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.

Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.

Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних ка-таклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв'язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули "нове дихання", почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Типовим у цьому відношенні можна вважати виникнення неотомізму— відновленої, модернізованої філософії Фоми Ак-вінського (Томаса Аквіната, 1225—1274), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Саме така установка привернула увагу католицьких ідеологій кінця XIX ст. У 1879 році енциклікою римського папи Льва XlHAetemi Patris вчення "ангельського доктора" (як він традиційно іменується) Фоми Аквінсь-кого було проголошено офіційно філософською доктриною католицької церкви. В 1914 році за розпорядженням папи Пія X були опубліковані "24 томістські тези", які формулювали основні положення томістської онтології (вчення про буття), космології (вчення про світ), теодицеї (вчення про "виправдання Бога" з огляду на існування зла). Томізм почав широко пропагуватися насамперед у католицьких країнах - як "вічна філософія" ("Philosopiaperennis"). У своєму оновленому вигляді він став називатися "неотомізмом". Ця філософія розробляється і викладається в ряді католицьких університетів, зокрема в Лувенському (Бельгія), Фрібурському (Швейцарія), в університетах Риму, Парижу та інших. Найвідоміші представники неотомізму — Д.Мерс'є, Л.Сертійанж, Ж.Ма-рітен, Е.Жільсон, Г.Веттер, И.М.Блохеньськийтаінші.

Відповідно до задумів своїх авторів, неотомізм повинен охоплювати всі основні філософсько-світоглядні проблеми і широким фронтом протистояти матеріалістичним і атеїстичним вченням. Тому він включає, крім названих онтології (метафізики) і космології, також антропологію, гносеологію, соціологію, психологію.

Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: "істини розуму" і "істини одкровення". Перші доступні силам власного людського, "природного" розуму (при цьому стверджується, що сама людина з її розумом та іншими якостями створена Богом); другі не можуть бути відкриті розумом і пізнаються лише через "божественне одкровення", яке міститься у Святому письмі (Біблії), творах "отців церкви", авторитетнихцерковнихдокументах. "Істини одкровення" надрозумні, але не протирозумні. Розум не може їх обгрунтувати, але може довести, що йому, розуму, вони не суперечать. Це "істини" про троїстість єдиного Бога, про створення ним світу з нічого, про втілення Сина Божого і народження його як людини від Святого Духу і Діви Марії, про його смерть, воскресіння і вшестя на небо і т.д. Тобто все це — суто релігійні, містичні твердження, в які можна тільки вірити.

До "істини розуму" відносяться умоглядні положення про "метафізичну структуру буття", про існування Бога. Вважається, що розум сам по собі не може встановити що є Бог. Про його якості можна судити, тільки проводячи аналогію із створеним світом (неосхоластичний принцип аналогії сущого). Але ж розум може довести, що Бог є, існує. "Докази" буття Бога (онтологічний, космологічний, теологічний і інші) створювалися богословами ще до Фоми Аквінського, розроблялися самим Фомою. Продовжують цим займатись і сучасні богослови й релігійні філософи. Треба згадати, що ще І.Кант показав логічну неспроможність цих "доказів". Сама постановка цього питання є парадоксом: якщо Бог безсумнівно існує і без нього було б неможливе самобуття світу, то навіщо це існування доводити? Відомо, що для невіруючого ці доведення не мають сили, вони просто непереконливі.

Деякі впливові сучасні релігійні мислителі відмовляються від "раціональних" доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога — в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв'язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Такі пошуки релігійної думки, характерні для сучасного етапу еволюції, наявні, зокрема, у творчості видатних представників неотомістського напряму — Ж.Марітена, К.Ранера.

Інші богослови і філософи продовжують лінію Фоми Аквінського на "раціоналізацію" релігійного вчення і звертаються при цьому до понять і проблем сучасної науки, яка нібито приводить до висновку про існування Бога.

Створюючи свою систему, Фома запозичив ряд категорій з вчення найуніверсальнішого й найавторитетнішого мислителя античної доби - Арістотеля. Це такі категорії, як буття, сутність і існування, можливість і дійсність, форма і матерія та інші. Томістська "система знання" включає такі рівні: теологію, що трактує думку про "істини одкровення"; філософію (метафізику), яку розуміють як позадосвідне, умоглядне осягнення сутності речей; часткові думки, які грунтуються на емпіричному дослідженні, чуттєвому досвіді і глибинної сутності речей не розкривають. До цих рівнів на протилежних полюсах додаються: на верхньому- "блаженне бачення", доступне святим, на нижньому - звичайний, буденний досвід.

Категорія буття лежить в основі томістської метафізики. Ця категорія не тотожна поняттю об'єктивно реального буття, матерії: будь-якому буттю конкретному і обмеженому передує буття абсолютне, яким є Бог.

Згідно з вченням томізму про "ієрархію буття", на вершині ієрархії знаходиться Бог — буття чисто духовне, безмовне, вічне; в ньому немає відмінності між сутністю і існуванням, можливістю і дійсністю.

Другий ступінь — це буття духовне, але створене, похідне, представлене ангелами — істотами безплотними, а також (якщо зберігати ці середньовічні уявлення) дияволами, бісами, нечистою силою.

Третій ступінь - створене природне, матеріальне буття, в якому крім названих відмінностей сутності й існування, можливості і дійсності, наявна ще відмінність матерії і форми. Слідом за Арістотелем, традиційним томізмом матерія мис-лилася як начало пасивне, інертне, саме по собі невизначене, яке служить основою просторово-часового існування, індивідуалізації, тобто відокремлення речей і явищ одних від інших. Проте для існування різноманітних конкретно визначених речей необхідно, щоб матерія була поєднана з формою — активним визначальним началом. Форма — це ідея певної речі (або роду речей), істоти. Форми всіх речей одвічно містяться в божественному розумі, і коли якась річ виникає, це означає, що творчим актом Бога ідеї, сутності цієї речі надано реальне існування, можливість переведена в дійсність; форма поєднана з матерією. При цьому, на відміну від Арістотеля, томюти також вважали матерію не вічною, а створеною Богом з нічого. Таким чином, метафізична структура речей частковим наукам недоступна, цеїхскладеністьз матерії і форми (таке вчення називається "гілеморфізм", від грец. hyle - речовина, матерія і morfe — форма).

Природні причини явищ і подій томізм визнає вторинними, похідними стосовно першої причини всього сущого, якою є творча воля й діяльність Бога. Принцип креаціонізму (божого творіння) по суті протистоїть принципу еволюції, природного саморозвитку, в процесі якого з'являються нові якості. Але оскільки ідея еволюції увійшла в сучасну науку, релігійні філософи змушені визнавати її припустимість у конкретно-науковому знанні, хоч ті з них, хто дотримується традиційних позицій, заперечують принципове світоглядне значення цієї ідеї. Людину традиційний томізм розглядає як істоту, яка займає особливе місце в ієрархії буття, оскільки вона (людина) тілом своїм належить до природного, матеріального, просторово-часового світу, але має "духовну душу" — безтілесну і безсмертну, хоч при житті людини душа і тіло утворюють субстанціальну єдність. Душа — це і є "форма" тіла, вона твориться Богом індивідуально для кожної людини ще на початку ембріонального розвитку, тобто при зачатті.

Тому особа має онтологічну, сутнісну першість щодо суспільства. Суспільство — це поєднання особистостей, які у своїх глибинних основах конституйовані не ним (суспільством), а Богом.

Середньовічна схоластика не відповідає запитам нашого часу і втратила свою колишню авторитетність. Відбувається подальша модернізація як томізму, так і інших напрямів релігійної філософії. Робляться спроби знайти шляхи примирення і зближення релігії з наукою. Церква визнає свої колишні "помилки" в цьому відношенні; переслідування вчених (зокрема Бруно, Галілея) тлумачить як непорозуміння, в якому винні обидві сторони. Висувається теза, що наука XVIII-XIX ст. набула антирелігійного характеру, а сучасна, навпаки, підтверджує основні положення релігійного вчення — про початок існування світу (і отже, вважають його створеним), про наступний кінець цього світу, про духовне першоначало, індивідуальне безсмертя ("життя після життя") і т. п.

Своєрідним і по-своєму симпатичним явищем була концепція, створена видатним французьким вченим-палеонтологом і антропологом, членом ордена єзуїтів П. Тейяром де Шар-деном (1882 — 1955), автором книги "Феномен людини".

В цій концепції робиться спроба поєднати релігійну ідею бога-творця і наукове поняття еволюції. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від "переджиття" до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей. їх спільна інтелектуальна енергія спричиняє перетворення біосфери (живої оболонки Землі) в ноосферу, охоплену розумом1.

Рушійною силою спрямованої, прогресивної еволюції є "радіальнаенергія", яка має психічний характер і відрізняється від "тангенціальної енергії", що зумовлює взаємодію між явищами одного рівня. Космічна еволюція іде від первинного, вихідного стану, який позначається як "точка альфа", до кінцевої мети — "точки омеги"; це, власне, науковий еквівалент релігійного поняття "Бог"; наближенням до цієї мети є стан "наджиття". Таке уявлення про однозначну спрямованість еволюції, про її наперед визначене завершення в певному кінцевому стані називається фіналізмом (від лат. finis — кінець).

У теоретичній діяльності Тейяра, незважаючи на теологічні елементи, відступи від суворо наукового аналізу, вчений-при-рододослідник, еволюціоніст виступає на перший план, відсуваючи богослова-католика. Тейярдизм був спочатку засуджений церквою, Тейяру де Шардену було заборонено друкувати і пропагувати свої твори. Але незабаром після його смерті, у зв'язку з узятим католицькою церквою курсом на "аджерна-менто" (італ. — "поворот до сьогоднішнього дня"), який був визначений II Ватиканським собором (1962—1965), ставлення до ідей Тейяра змінилося на більш зацікавлене.

Головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії - це її "антропологізація" — висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати дороговказам для розв'язання проблем духовно-морального і соціального життя. У визначальному для релігійного світорозуміння відношенні "людина - Бог" акцент переноситься на людину, її життя, потреби, прагнення й перспективи.

Внаслідок такої орієнтації навіть у католицькому світі томізм втратив своє монопольне становище. Католицькі й протестантські ідеологи звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологічні концепції. З ними добре знайомий папа Іоан-Павло II. Ряд його енциклік має філософське забарвлення в трактуванні проблеми сучасної людини.

Характерне звернення церкви до соціальних питань, вироблення рекомендацій і програм, спрямованих на поліпшення життя широких мас населення (зокрема в країнах, що розвиваються), на збереження миру і забезпечення суспільного прогресу. Вважається, що головною передумовою і визначальним чинником цього прогресу повинна стати "євангелізація" людства (в християнському світі), утвердження релігійно-моральних засад у свідомості й поведінці людей. Така орієнтація позначається на змісті філософських і соціологічних концепцій, використовується для їх обгрунтування.

Тенденція гуманізації й соціологізації релігійної думки, зокрема її філософського рівня, наявні і в країнах традиційного впливу православ'я (тут широко використовується спадщина В.Соловйова, С.Булгакова, М.Бердяева, С.Франка, П.Флоренського та інших відомих філософів і богословів), а також в ісламі та іудаїзмі.

"Поворот до людини" - знамення часу. Не стосується як філософської, так і релігійної думки.
55 Персоналізм
Інший напрямок у сучасній релігійній філософії — персоналізм — вважає вищим сенсом усієї цивілізації особистість та її духовні цінності. Персоналізм поширений у Німеччині, США, Ізраїлі, Франції.
Для прибічників філософії особистості характерне прагнення подолати догматизм християнської концепції людини, оновити її та наповнити сучасним змістом. Виділяють три основні характеристики особистості: екстеріоризація, інтеріоризація та трансценденція. Екстеріоризація — це самоздійснення людини ззовні; інтеріоризація — асиміляція її духовних цінностей, внутрішня зосередженість на них. Екстеріоризація та інтеріоризація взаємопов'язані та втягнуті у процес трансцендування — осягнення вищих божественних цінностей: істини, краси, блага.
Однією з головних рис особистості вважається втягнуте Існування — активний діалог християн з сучасністю, втягнення їх в активне суспільне життя для того, щоб християнство відігравало конструктивну роль у перетворенні світу. В особистісній філософії персоналісти вбачають педагогіку формування особистого начала в людині. У зв'язку з цим особливе місце відводиться спілкуванню осіб, в якому прибічники персоналізму бачать мету і призначення людського існування. У процесі спілкування кожний індивід "має мету в собі і в той же час в усіх", а зустріч "Ти" і "Я" створює персональний досвід — Комунікацію душ.
Суспільству як сукупності історичних форм, що склалися в процесі спільної діяльності людей, філософи-персоналісти протиставляють особисте суспільство, що об'єднує людей "по той бік слів та систем".
Ізраїльський філософ М. Бубер розвинув теорію діалогічного персоналізму. У книзі «Я і Ти» (1922 р.) він, на основі відношення індивіда до дійсності, виділяє два світи, що мають велике значення для будь-якої людини:
♦ перший — ґрунтується на відношенні "Я і Воно", коли людина, будучи суб'єктом мислення і дії, розглядає її предмети, що її оточують, і людей як безособові об'єкти, призначені для експлуатації, маніпуляції та контролю;
♦ другий — на відношенні "Я і Ти", що припускає не відчужені, одухотворені зв'язки людини з її оточенням на основі емпатії — вміння поставити себе на місце іншого, здатності до співпереживання.
Любов в діалогічному персоналізмі розуміється як відповідальність "Я" перед "Ти", а Бог— як зустріч людини з вічним "Ти", що відбувається у процесі встановлення відносин між людьми на основі любові й зацікавленості один одним.
Світ людських стосунків утворює, за Бубером, три сфери життя:
♦ фізичну (Космос) — на основі зв'язків людини з природою;
♦ психічну (Ерос) — на основі зв'язків людини з іншими людьми;
♦ поетичну (Лоґос) — на основі зв'язків людини з духовними сутностями.
Ці сфери формують буття людини, в якому здійснюється або монологічне існування, або діалог між індивідом та світом, іншими людьми, Богом.
Самоздійснення людини залежить від того, чи встановлює вона зв'язок з Богом чи з фальшивими ідолами, що можуть виступати як нація, влада, гроші і навіть наука.

Similar Documents